Глава 6. За круглим столом

Мей прокинулася від дивного відчуття тепла.

Вона повільно розплющила очі.

За вікном уже світало. Крізь напіврозсунуті штори до кімнати проникали перші сонячні промені.

Усе було спокійно.

Незвично спокійно.

Мей уже хотіла знову заплющити очі, коли раптом помітила поруч чиюсь голову.

Вона завмерла.

На сусідній подушці спала маленька дівчинка. Каштанове волосся розсипалося по ковдрі.

В обіймах вона міцно стискала дивного лляного зайця.

Одне вухо стирчало трохи вище за інше.

Одна лапа була довшою.

А мордочка вийшла настільки серйозною, ніби заєць керував усім маєтком.

Мей кілька секунд мовчки дивилася на дитину.

У Палаці Небесного Цвіту таке було неможливим.

Діти жили в дитячому крилі.

Няньки — у своїх кімнатах.

Служниці — у своїх.

Навіть матері й доньки нерідко бачилися лише в певні години дня.

Ніхто не засинав у чужому ліжку просто тому, що сумував.

Спочатку Мей хотіла покликати покоївку. Потім — з’ясувати, чому в її ліжку взагалі спить дитина.

І лише тоді згадала, що більше не є імператрицею.

Дівчинка заворушилася.

Розплющила очі.

Побачила Мей.

І одразу засяяла.

— Авіс!

Мей мимоволі здригнулася.

Це ім’я все ще здавалося чужим.

— Доброго ранку.

— Ти прокинулася!

— Як бачиш.

Дівчинка миттєво підсунулася ближче.

Так близько, що їхні плечі майже торкнулися.

Мей машинально напружилася.

У її світі такої близькості не існувало.

Люди не торкалися одне одного без причини.

Не сідали поруч без дозволу.

Не лягали разом просто тому, що хотіли бути поряд.

Особливо діти.

Особливо знатні діти.

Але ця дівчинка поводилася так, ніби мала на це повне право.

Ніби ця кімната належала їм обом.

Ніби вони були справжніми сестрами.

— А я чекала.

Мей кліпнула.

— Чекала?

— Щоб ти прокинулася.

У Палаці Небесного Цвіту ніхто нікого не чекав.

Людей викликали.

Наказували прийти.

Доповідали про прибуття.

Але не чекали.

Принаймні не так.

Не із самого ранку.

Не сидячи біля ліжка.

Не обіймаючи дивного зайця.

Мей уважніше подивилася на дівчинку.

— Еліс?

Її обличчя одразу засяяло ще яскравіше.

— Ти пам’ятаєш!

— Твоє ім’я. Поки що лише ім’я.

Усмішка Еліс трохи згасла.

— Ти справді нічого більше не пам’ятаєш…

Це було не питання.

Лише сумний висновок.

— Схоже на те.

Еліс якийсь час мовчала, а потім рішуче кивнула.

— Нічого страшного.

— Невже?

— Я тобі все розкажу.

Мей не втрималася від усмішки.

— Усе?

— Усе.

Еліс гордо підняла зайця.

— Почнемо з пана Морквинки.

— Це його ім’я?

— Звичайно.

— Перепрошую.

— Його пошила ти.

Мей обережно взяла зайця.

Тканина була трохи потерта. Було видно, що іграшку любили багато років.

— На мій день народження, — гордо пояснила Еліс. — Найкращий подарунок.

Мей уважно розглядала нерівні шви.

Дивно.

Вона знала себе, але зовсім не знала дівчини, у чиєму тілі прокинулася.

Хто була Авіс? Що любила? Чи часто шила? Чому ця маленька дівчинка дивилася на неї так, ніби знайшла загублену частину власного світу?

— А ще ти зробила мені стрічки.

Еліс одразу схопилася за край ковдри.

— Найкрасивіші стрічки у світі.

— Справді?

— Справді!

— Тоді мені доведеться повірити тобі на слово.

Еліс серйозно кивнула.

— Я ніколи не брешу.

Саме в цю мить за дверима почулися кроки.

Еліс миттєво насторожилася.

— Це мама.

— Звідки ти знаєш?

— Вона завжди так ходить.

І справді.

За мить у двері тихо постукали.

⁂

— Можна?

Не чекаючи відповіді, до кімнати увійшла Беатріс.

У руках вона тримала дерев’яну тацю. Від глечика з теплим молоком піднімалася легка пара.

Поруч лежали дві свіжі булочки з маслом, варене яйце й кілька скибочок яблука.

— Доброго ранку, мої дівчатка.

Еліс миттєво підскочила.

— Мамо! Вона прокинулася!

— Бачу.

Беатріс усміхнулася й поставила тацю просто на ліжко.

Мей здивовано подивилася на неї.

Потім на ковдру.

А тоді перевела погляд на письмовий стіл біля вікна.

— Можливо, я краще сяду там?

Вона вказала на стіл.

Беатріс кліпнула.

— Там?

— За столом.

— Авіс, ти ледве ходиш.

— Але ж так зручніше…

Мей замовкла.

Чомусь їй здавалося дивним їсти в ліжку.

Дуже дивним.

Беатріс уважно подивилася на доньку.

— Тиждень тому ти їла пиріг на підвіконні.

— Що?

— А позаминулого місяця взагалі втекла зі сніданком на дерево.

— На дерево! — радісно підтвердила Еліс.

— На дуб, — уточнила Беатріс. — Тебе тато потім шукав по всьому маєтку.

Мей розгублено усміхнулася.

Що далі, то більше їй здавалося, що Авіс була зовсім не такою людиною, якою вона її собі уявляла.

— Їж, поки тепле.

Беатріс сіла на край ліжка.

Мей повільно й акуратно чистила яйце, складаючи шматочки шкаралупи окремою купкою на краю тарілки.

У кімнаті раптом стало тихо.

— Що?

Беатріс похитала головою.

— Нічого.

Вона швидко відвела очі.

Еліс уже доїдала половину булочки Авіс.

— Це моя булочка, — зауважила Мей.

— Наша булочка, — виправила Еліс.

— Еліс.

— Що?

— У тебе була своя.

— Але ця цікавіша.

— Чому?

— Бо вона Авісина.

Беатріс тихо засміялася.

— Я бачу, нічого не змінилося.