Коли Мей уперше виходить із кімнати Авіс, вона фактично вперше бачить маєток Прімроузів зсередини.

І найперше її дивує навіть не оздоблення.

Двері.

Праворуч. Ліворуч. Ще одні. І ще.

Усі поруч.

Для Мей це незвично. У Палаці Небесного Цвіту люди могли жити в одному комплексі й водночас бути відділеними одне від одного садами, павільйонами, галереями та внутрішніми дворами.

Там простір нагадував кожному, де його місце.

Тут він ніби навмисно змушує людей зустрічатися.

Потім Мей бачить сходи.

Темний дуб, плавний вигин, різьблені кінські голови — настільки майстерно зроблені, що дерево здається живим.

Вона торкається поручня й помічає, що він уже гладенький від часу та людських рук.

І саме це її зворушує.

У її світі така майстерність належала б тронній залі, святині чи імператорській брамі. Її берегли б, підкреслювали, перетворювали на символ.

А тут її витратили на звичайні домашні сходи.

На річ, якою щодня користуються діти, батьки, гості й служники.

Наче краса не обов’язково має стояти осторонь життя.

Наче вона може бути просто його частиною.

А потім Мей піднімає очі й бачить портрети.

Не правителів.

Не великих предків у парадному вбранні.

Цілу родину.

Дітей і старих, усміхнених і серйозних. Хтось тримає книгу. Хтось стоїть біля коня. Хтось обіймає дитину.

Нічого величного.

Просто життя, яке тут вважали достатньо важливим, щоб його пам’ятати.

«У Палаці Небесного Цвіту теж були портрети. Але там із них дивилася Імперія. Тут на неї дивилася родина.»

Мені здається, саме в цю мить Мей уперше бачить не просто чужий маєток.

Вона бачить дім.

Не місце, яке демонструє статус.

А простір, створений для людей, які живуть поруч, торкаються тих самих перил, сперечаються за дверима кімнат, спускаються до вечері й залишають після себе не лише імена — а звичайні спогади.