— Можливо, це нещасний випадок? — почухав підборіддя командувач Даріан. — Чи якась миттєва, гостра алергічна реакція? Може, вона з'їла щось, на що в неї була алергія?
Я чітко підняла голову й вимовила рівним, різким голосом:
— Ні.
У кабінеті запала тиша. Всі перевели погляди на мене.
Не на такому рівні. Людина, яка двадцять років живе зі смертельною алергією, знає про неї геть усе. Вона не стане їсти невідомі страви на королівському прийомі перед камерами на все королівство. Та й від алергічного шоку не вмирають за частку секунди без найменшого ядухи чи набряку. Але вголос я мовчала, бо ще не могла сформулювати чітко їх мовою. Але я обовʼязково навчуся. 
Даріан насупився, його обличчя забарвилося гнівом:
— Ти ставиш під сумнів мої слова? Дівчино, ти забула, що ти тут лише полонянка?! Ти маєш мовчати й виконувати…
Я навіть не дала йому договорити. Одним швидким, відпрацьованим рухом я вихопила з-під корсета свій невеликий клинок і кинула його прямо перед ним. Ніж із глухим звуком увіткнувся в стіну за кілька сантиметрів від голови Даріана.
«Чорт...» — пролунав у моїй голові злегка знервований, але гарячий голос Ская, але він не втрутився.

Оновлення уже в ваших бібліотеках:

Полонянка короля Повітря