— Ліззі…

Якийсь безформний приглушений голос проривався у мою свідомість.

— Ліззі…

Я намагалася вхопитися за нього, аби винирнути з в’язкої темряви, яка міцно тримала мене в своїх обіймах. Проте все ніяк не вдавалося за нього зачепитися.

— Ліззі…

Реальність, яка з'являлася разом з цим таємничим голосом, вислизала з моїх пальців раз за разом. Мені ніби все не вистачало сил її втримати.

— Ліззі, ти чуєш мене?

Доторк холодних рук до мого обличчя нарешті дав мені той необхідний матеріальний якір, за який я змогла вхопитися та випірнути. 

Маски на очах вже не було, як і загуби між зубами. Проте розплющити очі здавалося неможливим завданням.

— Ліззі, ну ж бо, поглянь на мене.

З силою підійнявши важкі, ніби налиті свинцем повіки, я прокліпалася, намагаючись роздивитися того, хто звертається до мене. Голос досі звучав приглушено, і я не могла розрізнити, кому він належить, підозрюючи, що найімовірніше — це Ніколь.

А це вже гарна новина, адже означає, що вона жива і з нею все в порядку.

Дивне зелене світло потрапило в поле мого зору першим. Мені довелося кліпати часто і багато, аби нарешті сфокусувати погляд на постаті, яка нависала просто наді мною. І, судячи з обрисів, що ставали все чіткішими, це явно була не Ніколь. Я напружила очі, аби спробувати розпізнати людину перед собою. І щойно картинка стала більш-менш чіткою, як я судомно вдихнула, ледве не втративши свідомість знову.

— Максе?

Ліззі десять років жила пошуками Макса, і ось нарешті вони зустрілися…

Проте що насправді їм принесе ця зустріч?..

А я для вас маю фото Макса з різницею в 10 років.

Дуже змінився він, на вашу думку?

Запрошую вас поринути у цікаву містичну історію разом з нашими героями! А підписка на сторінку авторки дозволить вам не пропускати важливих анонсів та оновлень :)

Гарного вечора. Бережіть себе❤️