У новому житті Мей дивує не лише те, що Беатріс обіймає її.

Її дивує сама можливість бути для когось просто донькою.

Беатріс може прийти до кімнати без церемонії, сісти поруч, торкнутися волосся, заплакати, притиснути Авіс до себе — не тому, що так належить, а тому, що це її дитина.

Для Мей така близькість майже забута.

Вона потрапила до Внутрішнього палацу ще зовсім юною. І чим вищим ставав її статус, тим менше місця залишалося для звичайних родинних стосунків.

Родина нікуди не зникла.

Мати залишалася матір’ю. Батько — батьком.

Але між ними поступово з’явилися правила, дозволи, церемонії, правильні звертання й правильна відстань.

Мей бачила рідних лише кілька разів на рік.

І з часом зрозуміла просту річ:

«Чим вищим ставав її титул, тим менше вона належала своїй родині. Зрештою імператриця вже не належала ні матері, ні батькові, ні братам, ні сестрам. Вона належала Імперії.»

У такому світі імператриця вже не могла бути просто чиєюсь донькою.

Саме тому Беатріс так її спантеличує.

У цьому домі мати може залишатися матір’ю — не посадою, не представницею роду, не частиною придворного порядку.

Просто матір’ю.

Мабуть, одна з речей, яких Мей доведеться вчитися заново, — це не лише приймати любов.

А й дозволяти собі знову бути чиєюсь донькою.

Ілюстрація та тема — за мотивами книги «Чуже відображення».

Глава 3 «Чуже навколо»