Біла темрява

, . . Тіло лежало біля самого підніжжя. Доктор Гоффман.

Він лежав на спині, розкинувши руки, ніби намагався обійняти холодну підлогу. Голова була неприродно повернута до каміна, одне око напіввідкрите, втуплене в порожнечу. Його окуляри — ті самі, у роговій оправі — лежали за півтора метра від нього, ідеально цілі, скельцями догори.

Я зупинився на третій сходинці зверху.

«Не лізь», — прошепотів внутрішній голос. — «Просто дивись. Ти більше не носиш жетон. Ти тут ніхто».

Я зробив ще крок униз. Система «свій-чужий» усередині мене перемкнулася в режим огляду. Я більше не бачив людину. Я бачив об’єкт.

Ганс уже був унизу. Він стояв над тілом, монументальний і нерухомий, мов скеля. У світлі тьмяних аварійних ламп його борода здавалася попелястою.

— Він упав, — промовив Ганс, не обертаючись. Голос його був рівний, але в ньому чувалася вага граніту. — Схоже, оступився вночі. Хотів спуститися по воду чи по книжку. . .