Глава 3. Перша жертва

Я прокинувся не від будильника і не від сонячних променів — за вікном і досі шаленіла сіра імла. Я прокинувся від звуку, який мій мозок класифікував миттєво, минаючи стадію усвідомлення.

Крик.

Він був короткий, захлинений, ніби його обірвали посеред вдиху ударом під дих. Але цього вистачило. Моє тіло спрацювало раніше, ніж я встиг згадати, що перебуваю у відпустці. За секунду я вже сидів на ліжку, босий, із шалено калатаючим серцем, а відлуння крику все ще вібрувало у старих стінах «Едельвейса».

Анна. Це була вона. Я не знав її голосу достатньо добре, але інтуїція — та сама гидота, що не давала мені спати останні п’ять років, — вчепилася саме в це ім’я.

Я вискочив у коридор. Двері відчинялися одна за одною, мов по ланцюгу. Обличчя постояльців були пом’ятими, сірими від недосипу й раптового страху. Лампи під стелею блимали, борючись із перепадами напруги в генераторі, відкидаючи на стіни смикані, потворні тіні.

— Що сталося? — голос Маркуса тремтів. Він стояв у дверях свого номера, судомно застібаючи халат.

— Там… — Анна стояла на початку коридору, вчепившись у поруччя так, що кісточки пальців побіліли. Вона притискала долоню до губ, намагаючись стримати блювотний позив. — Там людина… Він просто лежить…

Я пройшов повз неї. Холодний протяг із холу лизнув щиколотки. Сходи вели вниз, до підніжжя кам’яного каміна. Масивні сходинки з темного дуба, відполіровані до дзеркального блиску десятиліттями служби, тепер здавалися особливо хижими.

Тіло лежало біля самого підніжжя. Доктор Гоффман.

Він лежав на спині, розкинувши руки, ніби намагався обійняти холодну підлогу. Голова була неприродно повернута до каміна, одне око напіввідкрите, втуплене в порожнечу. Його окуляри — ті самі, у роговій оправі — лежали за півтора метра від нього, ідеально цілі, скельцями догори.

Я зупинився на третій сходинці зверху.

«Не лізь», — прошепотів внутрішній голос. — «Просто дивись. Ти більше не носиш жетон. Ти тут ніхто».

Я зробив ще крок униз. Система «свій-чужий» усередині мене перемкнулася в режим огляду. Я більше не бачив людину. Я бачив об’єкт.

Ганс уже був унизу. Він стояв над тілом, монументальний і нерухомий, мов скеля. У світлі тьмяних аварійних ламп його борода здавалася попелястою.

— Він упав, — промовив Ганс, не обертаючись. Голос його був рівний, але в ньому чувалася вага граніту. — Схоже, оступився вночі. Хотів спуститися по воду чи по книжку.

Решта згуртувалися на сходах за моєю спиною. Важке дихання, запах ранкового поту і страху.

— Боже мій… — Ізабель сховала обличчя на плечі Маркуса.

— Він… мертвий? Зовсім мертвий? — запитав Джейк. Його голос зірвався на високій ноті.

Безглузде питання. Гоффман був мертвий тією остаточною, нерухомою смертю, яку неможливо сплутати з непритомністю. Його шкіра вже почала набувати того специфічного воскового відтінку, який з’являється, коли життя залишає посудину.

Я опустився на одне коліно. Мої пальці, що тепер жили окремим від мене життям, торкнулися його шиї. Холод. Шкіра була суха й крижана. Заклякання ще не почалося, але кров уже осіла в нижніх частинах тіла.

— Так, — сказав я, підводячись. — Мертвий. Уже кілька годин.

— Це нещасний випадок, — повторив Ганс, дивлячись мені просто в очі. — Сходи старі. У темряві, та ще й за такого вітру, коли будинок ходить ходором… Легко оступитися.

Логічно. Просто. Зручно.

Я подивився на сходинки. Дубові дошки були сухими. Ані краплі пролитої води, ані загнутого краю килимової доріжки. Потім я знову перевів погляд на Гоффмана.

— Ніхто не чіпав тіло до мене? — запитав я.

— Ні, — відповів Ганс. — Анна закричала, я вибіг із кухні. Я наказав їй нічого не торкатися.

Я кивнув. Добре.

— Ви його знали? — Маркус дивився на мене з підозрою, яка швидко переростала в агресію захисту. — Навіщо ви його мацаєте? Ви лікар?

— Ні, — відрізав я.

— Тоді відійдіть від нього! Ми маємо дочекатися…

— Кого? — тихо запитала Еллен.

Вона стояла трохи осторонь, кутаючись у довгий кардиган. Її очі сканували мене з тією ж точністю, з якою я сканував тіло.

— Поліції не буде. Дороги немає. Зв’язку немає. Ми замкнені в цьому склепі з трупом.

Вона зробила крок до мене.

— Ви знаєте, як дивитися на такі речі, Стівене. Я бачила це ще в автобусі. Ви не просто турист. Ви…

— Колишній детектив, — сказав я.

Слова впали на підлогу з вагою свинцевих куль.

Реакція була миттєвою. Маркус відступив на крок. Джейк випростався. Ганс примружився. Повітря в холі стало ще густішим. Тепер я для них був не просто попутником, а загрозою. Або останньою надією.

— Я тут не для роботи, — додав я, дивлячись у порожнечу очей Гоффмана. — Але я не дозволю вам затоптати докази, якщо вони тут є.

Я знову опустився біля тіла.