Сьогодні поставлена фінальна крапка ще в одній історії Юлії та Олександра.

А якщо згадати, з чого все починалося, то ця крапка насправді складається з дуже багатьох доріг, листів, ключів, спогадів і слів, які герої колись не встигли сказати.

Цикл «Міста, які нас пам’ятають» почався з «Міста наших поцілунків» — історії про другий шанс, кохання крізь війну та дім, який можна втратити фізично, але неможливо просто викреслити із себе.

Потім було «Місто, яке чекало без нас» — і стало зрозуміло, що Покровськ для Юлії та Олександра не залишився тільки точкою на карті.

У «Місті, яке писало нам листи» минуле буквально почало розмовляти з ними.

У «Ключах від чужої тиші» старі таємниці отримали власні двері — і, звісно, хтось необережно знайшов від них ключі.

Потім була «Липа, що пам’ятала наші імена» — ще один крок до того, що вони так довго намагалися залишити позаду.

А в «Дорозі, яка боялася повернення» усе змінилося: раніше місто шукало їх через листи, речі та спогади, а тепер уже Юлія й Олександр самі рушили назустріч йому.

І ось тепер — «Будинок, де жили наші голоси».

Будинок, у якому минуле вже не просто нагадує про себе.

Воно говорить.

Іноді голосами тих, кого давно немає поруч.
Іноді — нашими власними.
А іноді каже саме те, що ми найбільше боялися почути.

Книга вже завершена — можна читати від початку до фіналу:

«Будинок, де жили наші голоси» на Букнет

❤️ Дякую всім, хто пройшов разом із Юлією та Олександром цей шлях — від першого міста до цього будинку.

А тепер дуже хочу почути вас.

❓ Яка з семи книг циклу «Міста, які нас пам’ятають» зачепила вас найбільше?

❓ Що вам запам’яталося сильніше — самі Юлія й Олександр, Покровськ, листи, ключі, стара липа, дорога чи будинок із голосами минулого?

І найголовніше:

❤️ Хотіли б ви, щоб історія Юлії та Олександра продовжилася у восьмій книзі?

Пишіть у коментарях. Мені дуже цікаво, чи готові ви ще раз повернутися разом із ними туди, де минуле вперто відмовляється залишатися минулим.