Біла темрява

. . . Раптом двері з гуркотом розчинилися. До зали увірвався вихор снігу й холоду.

На порозі стояла жінка. Висока, у дорогому лижному костюмі, заляпаному брудом. Її дихання було важким, уривчастим.

— Клара Бергман, — представив її Ганс, який з’явився нізвідки.

Вона не стала перепрошувати. Просто окинула нас поглядом — швидким, оцінювальним, як у загнаного звіра, що шукає вихід. І, не сказавши ні слова, пішла нагору. . .