Глава 1. Прибуття

Потяг почав сповільнюватися ще до того, як я побачив станцію. Це було відчуття — майже фізичне: ритм коліс змінювався, стаючи рваним, важким, ніби старе серце збавляло хід перед чимось неминучим. Я відірвався від вікна, але одразу повернувся до нього — за склом тягнулися безкраї білі схили, рідкі темні плями хвої, схожі на шрами на тілі землі, і небо, надто чисте, щоб здаватися справжнім.

Альпи не справляють враження. Вони його нав’язують. Їхній масштаб пригнічує будь-яку спробу відчути себе тут господарем.

Я вийшов на платформу останнім. Дрібний крижаний пил кружляв у повітрі, іскрячись у променях призахідного сонця. Пара туристів із лижами, які голосно сперечалися про кріплення; літній місцевий у поношеній вовняній шапці; жінка з підсмаженим тер’єром на короткому повідку — ось і все населення станції. Повітря було сухим і колючим, воно одразу пробралося під комір куртки, ніби перевіряючи мене на міцність.

Я не пручався. Я звик до холоду — і до того, що зовні, і до того, що всередині.

Сумка лягла на плече звичним, майже рідним тягарем. Десять кілограмів найнеобхіднішого. Чим менше речей — тим простіше рухатися. Старе правило, вбите в підкірку роками. Я спіймав себе на думці, що досі оцінюю виходи зі станції й укриття для спини. І тут же смикнув себе.

Більше не робота. Забудь.

Автобус стояв трохи осторонь — старий, яскраво-жовтий «Магірус» з облупленою фарбою та табличкою, набраною готичним шрифтом: Санкт-Моріц-ам-Зее. Назва, яку я так і не навчився вимовляти без того, щоб не прикусити язика. Водій, широкоплечий чоловік з обличчям кольору сирого м’яса, коротко кивнув мені. У його погляді не було гостинності, лише мовчазне визнання факту мого існування.

Усередині пахло мокрою вовною, соляркою і чимось металевим, що нагадувало запах збройового мастила. Я вибрав місце в самому кінці, біля вікна.

Окрім мене, у салоні було четверо:

• Двоє хлопців зі сноубордами: Тайлер і Джейк. Гучні, просякнуті запахом енергетиків і дешевого воску. Вони сміялися з якогось жарту, впевнені у своїй невразливості, як і всі в їхньому віці. Але я помітив, як Джейк, той, що нижчий, постійно поправляв замок на своїй куртці. Нервовий тик чи передчуття?

• Жінка років тридцяти: Еллен. Акуратно вкладене волосся, дороге кашемірове пальто, зовсім не придатне для гір. Її погляд був надто зосередженим. Вона не просто дивилася у вікно — вона сканувала відображення в склі.

• Чоловік в окулярах: Доктор Гоффман. Він уткнувся в товстий том з біохімії, але за ті двадцять хвилин, що ми чекали на відправлення, він не перегорнув жодної сторінки.

Автобус заревів, виплюнув хмару сизого диму й рушив. Дорога одразу пішла вгору. Це був повільний, упертий підйом. Колеса скрипіли на поворотах-шпильках, і щоразу здавалося, що задню вісь ось-ось знесе в прірву. Я не дивився вниз. Не через страх — просто там не було відповідей.

Я більше не перевіряв межі. Мій ліміт перевірок вичерпався ще пів року тому в передмістях Ліона.

Хлопці позаду продовжували галасувати. Тайлер — світловолосий, з різкими, хижими рухами — щось доводив другові, розмахуючи руками. Джейк слухав, але його очі бігали салоном, чіпляючись то за Еллен, то за мене. Звичка. Або страх опинитися не в тій компанії.

Еллен перехопила мій погляд у дзеркалі заднього виду. Вона відвела очі миттєво, професійно. Так роблять люди, які звикли приховувати свої думки, але ще не навчилися приховувати сам факт приховування.

Гори ставали ближчими. Стіни ущелини змикалися, перетворюючи небо на вузьку блакитну смугу.

«Ти тут, щоб відпочити», — повторив я подумки мантру, прописану лікарем у Берні.

Думки не сперечалися. Вони просто не слухали. Вони продовжували обчислювати кути обстрілу й час евакуації.

За сорок хвилин автобус завмер на узбіччі біля різкого повороту. Водій пробурмотів щось діалектом, махнувши рукою в бік засніженої стежки. Далі — тільки пішки.

Шале «Едельвейс» ніби виросло зі скелі. Темне дерево, почорніле від часу й вологи, масивний кам’яний фундамент. Воно виглядало як фортеця, замаскована під затишний гостьовий дім. Напис на дошці біля входу був майже дитячим, наївним.

Я всміхнувся. З мого досвіду найстрашніші речі завжди відбувалися за дверима з наймилішими назвами.

Двері розчинилися ще до того, як моя рука торкнулася кільця.

— Ласкаво просимо, — голос був низьким і гулким.

Господар, Ганс, виглядав як людина, яка могла б самотужки задушити ведмедя, а потім спокійно повернутися до читання газети. Сива борода, долоні розміром із лопату.

— Ви, мабуть, містер Міллс. Стівен.

— Просто Стівен, — я потиснув його руку. Міцно. Сухо.

Усередині пахло топленим жиром, хвоєю і старим папером. Камін у центрі зали був викладений із річкового каменю; полум’я в ньому не металося, а горіло рівним, важким золотом.

— Вечеря о сьомій, — кинув Ганс через плече. — Анна проведе.

Анна з’явилася з тіні коридору — тиха, як протяг. Вона не усміхалася. Її обличчя було маскою ввічливої байдужості.

— Ліворуч, другий поверх, — коротко кинула вона.