І що ж робити, коли свій власний розум більше не можеш назвати надійним свідком?

Уявіть, що ви точно знаєте факт: з вами щось сталося. Ви пам'ятаєте це. Бачили. Чули. Відчували. А потім хтось говорить:
— Цього не було.
Ви не погоджуєтеся. Бо пам'ятаєте. Але згодом починаєте сумніватися. А раптом справді помиляєтеся? А раптом мозок зіграв із вами жорстокий жарт? А раптом те, що ви вважали реальністю — лише вигадка?

І ось тут для мене починається одна з найстрашніших речей у людській психіці. Ми можемо не довіряти іншій людині. Але як не довіряти собі?

Саме це питання лежить в основі моєї книги «Історія про одне вбивство та одне кохання».

Ця історія народжувалася довго. І, мабуть, саме тому вона для мене особлива. На неї мене надихали реальні люди й реальні події, а деякі емоції були настільки близькими мені самій, що іноді було непросто відділити художню вигадку від того, що могло б статися насправді.

Бо життя — воно взагалі не завжди казкове. Іноді воно страшніше за будь-який детектив. Але навіть у найтемніших історіях мені хочеться залишати місце для любові. Для надії. Для можливості почати все спочатку.

Тому це історія не тільки про вбивство. Вона — про те, що відбувається з людиною, коли вона перестає бути впевненою навіть у власній реальності.

І тепер питання до вас: ви б повірили власній пам'яті, якби всі навколо переконували вас, що ви помиляєтеся?