Ці частини з'являться згодом, я поки що написав їх не повністю. Вирішив викласти фрагменти. Оцініть

Алла повільно спустилася сходами. Коридор наповнював аромат свіжоспеченого хліба й солодощів — ванілі, карамелі чи гарячого шоколаду. Запах був настільки домашнім, що вона на мить забула, де знаходиться. Двері на кухню були відчинені. Алла зупинилася на порозі. Всередині панувала дисципліна: кожен знав свою справу, ніхто не метушився і не ставив зайвих питань. Біля плити працювали троє. Жінка середніх років із зібраним волоссям і чистим фартухом першою помітила Аллу. Вона знімала з вогню сотейник із соусом, потім, витерши руки рушником, підійшла ближче.

Алла зробила обережний крок усередину.

Вона відразу відчула різницю.

У коридорах було тихо. Там постійно залишалося відчуття, що за тобою хтось спостерігає, що за кожними дверима може бути людина з рацією, що навіть звичайна прогулянка територією відбувається не зовсім звичайно.

А тут були каструлі. Плита. Хліб. Гаряча їжа. І люди, які просто працювали.

«Звір» зайшов до палати без зайвих слів. «Солоденька» сиділа на ліжку, уже в домашньому халаті. Обличчя було блідим, але очі — живі.

— Серце в порядку, — сказала вона одразу. — Лікарі кажуть, скоро випишуть. 

«Звір» кивнув і сів на стілець біля вікна.

— Дітей я вже відправив. За кордон. Там безпечніше.

Вона на мить замовкла, потім тихо відповіла:

— Дякую.

Він подивився на неї прямо.

— То кажеш, здоров’я покращилося? Готова зараз поїхати до моргу? Бо в гардеробника, який на тебе навів убивць, навпаки, воно дуже різко погіршилося. Треба його там упізнати офіційно.

«Солоденька» не відвела очей. Лише коротко кивнула.

— Поїду.

А поки що прочитайте ті частини повісті, які вже опубліковані