- Пані, до вас гість, - повідомляє Кейт. Вона округлює очі і шепоче – той друг вашого батька.

Я й сама зауважую за вікнами постать лорда Кертіса. Серце починає битися частіше. Але я зусиллям волі заспокоюю його. Мені тепер нічого не загрожує.

Ліс згрібає рештки тканини, ниток, ножиці і з цим оберемком тікає з вітальні. Дещо, звичайно, залишилось, але вже нехай як буде. Я гостей не чекала.

- Запроси його, - кажу Кейт. – Він сам чи з людьми?

- З двома слугами. Але за воротами, може, ще є.

- Добре. Попроси чоловіків, які є поблизу, побути поки що на подвір'ї. Його слуги нехай почекають там теж.

Кейт виходить, і повертається з лордом Кертісом. При вигляді котрого я не можу стримати здивування - три роки тому він виглядав значно старшим. Війна, здається, не вимотала його, а навпаки, додала сил. Тепер він виглядає не більше ніж років на п'ятдесят і навіть сивини, здається, поменшало. Втім, примружені очі такі ж крижані і пронизливі.

- Вітаю, леді Грехот. Прийміть мої співчуття щодо батька і брата.

- Дякую. Будь-ласка, проходьте.

Кертіс підходить до вказаних мною крісел і чекає, доки я сяду. Що ж, він явно не сприймає себе таким вже старим.

- Рада, що ви живі. Як ваша сім'я?

- Мій син здоровий і вся родина його теж. Я радий бачити, що ви також впорались. Розумію, що керувати маєтком складно для дівчини вашого віку, але принаймні тут не все розвалено.

 Ви дуже люб'язні.

- Я вже не такий молодий, щоб бачити сенс в люб'язностях. І прийшов, щоб завершити наші з вами спільні справи.

- Справді?

Кертіс морщиться, але очі такі ж пронизливі.

- Звичайно. Як я розумію, тепер можна б обійтися і без шлюбу, але я вам все ж таки його пропоную.

Ковтаю образу. Відповісти сталлю, як чоловік, я не можу. Тож лишається вдавати незворушність.

- Цікаво, чому. Ви ж не можете не знати обставин.

- Ваша земля примикає до моєї. Зручність. До того ж, в нас є старі домовленості і я розраховую на вашу вдячність і абсолютний послух.

- Старі домовленості, лорде Кертіс, були у вас з моїм батьком. Я ж ніяких домовленостей не укладала. До того ж, вдячність і послух мало властиві моїй натурі. Цих гарних якостей вистачає лиш на те, щоб не ганьбити вашу сім'ю входженням до неї.

- Ви волієте ганьбити свою власну. Без чоловіка ви підете по руках – це лише справа часу. В нашому ж випадку, оскільки ви були моєю нареченою, ще можна зробити вигляд, що дитина моя.

- Цю дитину вже визнав її батько. Тож ви опинитеся у смішному становищі. Думаю, вам варто підшукати собі іншу наречену, якщо вас так вже цікавить сімейне життя. Є дівчата, які здатні бути слухняними і вдячними, навіть не маючи позашлюбної дитини.

- Справді? І хто ж він? Конюх чи сусідський хлопчисько? Чому ви не заміжня, в такому разі?

Я різко встаю.

- В мене вичерпався запас смирення, лорде Кертіс. Навіть з поваги до вашого віку я не маю наміру продовжувати наше спілкування.

Кертіс гнівно звужує очі, але голос його спокійний.

- У вас вже немає права на обурення. Ви валяєтесь в болоті і не звідти ставити умови.

- Однак я все ще господиня у власному маєтку. І вказую вам на вихід.

Кертіс встає.

- Думаю, це тимчасово. Життя покаже вам, що я правий. Але тоді й мої умови не будуть вже для вас такими поблажливими.

читати тут