Якби одного дня

я відчинила двері

і побачила там себе…

Не ту, якою стала.

А ту, якою була.

Маленьку Емі,

яка навчилася мовчати раніше,

ніж говорити про свій біль.

Вона стояла б навпроти

і дивилася на мене

так, ніби не розуміла:

— Чому ти повернулася?

Я б не знала, що відповісти.

Можливо, просто сіла б поруч.

Не торкалася б її.

Не змушувала говорити.

Просто залишилася.

Бо вперше в житті

їй не треба було б боятися,

що хтось піде.

Я б подивилася їй в очі

й сказала:

— Пробач мені.

Вона б запитала:

— За що?

— За всі ті рази,

коли ти думала, що з тобою щось не так.

За те, що ми так довго

вірили чужим словам більше,

ніж власному серцю.

Вона б, мабуть, мовчала.

А потім тихо запитала:

— Ми вижили?

І я б усміхнулася крізь сльози:

— Ні.

Вона злякалася б.

А я продовжила:

— Ми не просто вижили.

Ми стали собою.

Ти більше не мусиш ховатися, Емі.

Ти можеш плакати.

Можеш злитися.

Можеш любити.

Можеш не довіряти тим, хто тебе ранить.

Можеш бути ніжною

і водночас сильною.

Ти більше не повинна заслужити любов.

Вона б довго дивилася на мене.

А потім, можливо,

вперше за багато років

простягнула б свою маленьку руку.

Я взяла б її.

І зрозуміла б:

я весь цей час шукала себе

в людях,

у любові,

у минулому,

у чужих очах…

А виявляється,

вона просто чекала мене

там, усередині.

Моя маленька Емі.

Не зламана.

Просто дуже втомлена

бути сильною.

Я б обійняла її

і прошепотіла:

— Тепер я тебе не залишу.

І, можливо, саме тоді

вона вперше повірила б мені.