☽ ☽◍☾︎ ☽☾︎ ☽◍☾︎ ☽◍☾︎ ☽ ☽◍☾︎ ☽☾︎ ☽◍☾︎ ☽◍☾︎ ☽ ☽◍☾︎ ☽☾︎ ☽◍☾︎ ☽◍☾︎

– Мене тоді теж….Але мене прийняли і тебе теж приймуть, дай час.

– Ні! Ти не розумієш, через мене загинули наші і…і…я не людина…здається вже…– попередив я.

– Оу, а через мене загинули батьки…

 Я підняв здивований погляд на Алісу.

– Ну в сенсі, був шанс, щоб когось з них врятували замість мене. Але врятували мене. Так...а ще…бабця...я не врятувала її, бо що? Була зайнята якоюсь дурнею і не помітила, що якийсь вилупок вже приглядається до нашого дому. Марко теж не врятувала! Треба було його вмовити лишитися. Але ж ні…Так, ми винні в тому, що недостатньо старалися для близьких. Для тих кого не врятували. Ніколи не зробимо достатньо. Це наш гріх, з цим треба змиритися. Прийняти і намагатися прожити це, – сказала Аліса і важко видихнула

– Але ж…ти ж не винна…я не уявляю як можна врятуватися з падаючого літака…хто може врятувати звідки? – здивувався я.

– Виявляється можна. Іноді все стає можливим, – сказала Аліса і зажурливо опустила погляд,– Але це якщо ти космічний янгол. А ми з тобою звичайні люди. Тож…треба змиритися. Ми не можемо всіх врятувати.

– Космічний янгол? – перепитал я нерозуміючі сенс слів Аліси.