Вітаю!

 Одного дня я зловила себе на думці: як же я люблю писати героїв, які є абсолютними професіоналами у своїй справі… і повними профанами в усьому іншому!

 В один момент він – упевнений, пафосний, вирішує складні завдання на раз-два. А в наступний – епічно косячить на рівному місці.

 Особливо героїв «плавить», коли приходить воно – кохання.

 От тільки-но це був крутий, небезпечний мисливець, який вираховував кожен крок… а вже за хвилину він верзе таку безпросвітну дурню, що об’єкт його зацікавленості ледве стримується, аби його не придушити на місці. І головне ж: і сам винен, і наче не дурний, але… «але»!

 Люблю спостерігати, як їхній пафос кришиться об прості почуття.

 А як ви ставитеся до таких «неідеальних» персонажів? Вам більше до душі бездоганні, загартовані герої без страху? Чи такі от пафосні професіонали, які в коханні стають абсолютно безпорадними й кумедними?

☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎☾︎