Добридень усім! Сьогодні о 20:00 вийде досить великий розділ "Нашої отрути" , тож ловіть два уривка:

Ана знову відчула те саме тонке, неприємне відчуття – ніби її “прилаштовують”. Ніби кожен з цих чоловіків уже отримав від тітки або дядька непомітний “ярличок”: “гарна партія, впливова родина, можна розглядати”.

Вона відповідала привітно, ставила питання, підтримувала розмову. Навіть знаходила декого із них цікавими. Але не загравала. Не кокетувала. Не опускала очі й не сміялася занадто голосно. Її усмішка була ввічливою, але прохолодною – такою, яка тримає дистанцію.

Коли черговий кавалер – молодий інженер з державної компанії на ім’я Гільєрме – почав розповідати, що “жінка з таким рівнем освіти буде окрасою будь-якого дому”, Ана відчула, як усередині щось стиснулося.

Тітка Еделвейс, проходячи повз з черговим бокалом шампанського, легенько стиснула її лікоть і прошепотіла з усмішкою:

– Бачиш, сонце моє? Скільки достойних молодих людей. І всі так тобою зацікавлені… Ти сьогодні просто зірка вечора.

Ана лише ледь помітно кивнула, тримаючи на обличчі ввічливу усмішку. Вона раптом відчула себе витонченою лялькою на виставці – красивою, освіченою, з правильним прізвищем. І водночас – предметом, який треба “прилаштувати” якнайкраще.

І це відчуття виявилося набагато неприємнішим, ніж вона очікувала.

Дивно. Еделвейс би не зрозуміла таких думок. Хіба не хоче племінниця мати родину і дітей? Жити спокійно і забезпечено? Це ж нормально – знайомитися з молодими людьми, спілкуватися, справляти враження і уважно дивитися самій… нехай в неї й нема багатого приданого, але у неї є вона сама – гарна, розумна, з хорошої родини – треба лише зробити добрий вибір… Чи вона думає, її батьки познайомилися якось інакше? Бігли назустріч одне одному під зливою, зіткнулися і зрозуміли, що це доля – наче у сентиментальному любовному романі? Ні. Зустрілися на якомусь з таких ось прийомів, сподобалися одне одному, стали зустрічатися частіше і невдовзі побралися… 

Але ж невже це було так пропрацьовано, штучно і завбачливо, як зараз? Саме це муляло Ані Лорені. Адже й більшість цих чоловіків напевно прийшли сюди за наполяганням власних тітоньок чи матінок, переконаних, що час створювати родину…

І другий:

Він зупинився, сам не розуміючи, навіщо. Дивився, як вона рухається – легко, впевнено, без тієї напруженої настороженості, яка з'являлася поруч із ним. Золотисті кучері погойдувалися над оголеною спиною, тонка тканина сукні ковзала за рухом стегон. Здавалося, що партнер не проти був би тримати її трохи ближче, але дівчина вислизала – не нарочито чи обурено, а з якоюсь грайливістю без кокетування.

Раул чомусь відзначив це одразу.

Надто багато він відзначив.

Погляд сам повернувся до її обличчя. Вона щось сказала кавалерові, усміхнулася, відхилилася під час повороту – і на мить здалася зовсім іншою. Не тією впертою дівчиною, яка пів години тому мало не свердлила його поглядом, доводячи, що не боїться.

Раул відчув, як напружилися щелепи.

Дурниця.

Він мав іти далі.

Але не пішов.

І два варіанти ілюстрації до розділу – довго не могла вибрати, тож цікаво, який більше вам сподобається?)