Я от подумала: коли автор не до кінця горить історією, то й персонаж постає таким собі тормозом.

Я все ніяк не наважусь перейти до конкретики, бо сама ще не до кінця розумію логіку «Квартири поверхом ліворуч». Тому й пишу її так, ніби сама, як і Данило, продираюся крізь чорний кисіль невідомості)

Але із хорошого - вона пишеться. Трохи швидше, ніж у вересні. Робочі моменти відпустили, тож можна зосередитися на книжкових фантазіях.

Можливо, оновлення тепер будуть частішими й об’ємнішими.

А поки маленький візуал) 

Коли вранішній сон нарешті огорнув його, Майя знову прийшла. А може, то він прийшов до неї. 

Вони удвох стояли на кухні його квартири (чи їхньої спільної?). Вона стояла до нього спиною біля вікна, руки спокійно лежали на підвіконні, а погляд був спрямований у двір — такий знайомий і геть інший, оповитий туманом. 

Данило підійшов ближче, хотів щось сказати, але дівчина приклала палець до вуст і тихо промовила: 

— Шшшш. 

Данило змовчав і зупинився за пів кроку від неї. Простягнув руку й торкнувся її плеча. 

Дівчина повільно повернула голову, опинившись до нього в півоберта. Він побачив чітке, гостре підборіддя, прямий акуратний ніс, довгі темні вії. Хлопець підняв долоню, аби прибрати волосся з її обличчя, але Майя не дозволила. Відступила, обійшла його, не повертаючись, і зникла в темному коридорі, запорошеному смарагдовим пилом. 

Данило кинув погляд собі під ноги. Порошинки прилипали до босих стоп. Він сіпнувся, аби піти слідом, але…