Між тінню та мовчанням

. . . Маккензі мовчки витягнув із папки стару фотографію.

На ній перед головним входом готелю «Блеквуд» стояла група людей. Адміністратори, покоївки, кухарі, нічні портьє, кілька чоловіків у темних костюмах. Усі вони дивилися в об'єктив із тією характерною нерухомістю, яка була властива старим фотографіям.

У нижньому правому кутку чорнилом було написано:

«Персонал готелю "Блеквуд". Літо 1987 року».

Уолтер нахилився ближче.

— І що тут такого?

— Подивись на другий ряд. Ліворуч.

Палець Маккензі зупинився на чоловікові у бездоганному темному костюмі.

Уолтер кілька секунд мовчав.

Потім повільно випростався.

— Не може бути.

— Я подумав те саме.

На фотографії стояв адміністратор «Блеквуда».

Той самий вузький ніс. Те саме неприродно гладке волосся, зачесане назад. Той самий тонкий рот. Навіть маленька світла плямка біля лівої скроні була на тому самому місці.

І найгірше — він виглядав точно так само.

Не схоже. Не приблизно. Точно. Так, наче фотографію зробили вчора. . .

...Старий широко, некліпаючи розплющив очі. Його губи дрібно затремтіли, і він із зусиллям підняв худий, тремтячий палець, показуючи... прямо на Джорджа Маккензі.

— Воно... вже... тут...

У ту ж секунду повітря в палаті №17 стало неприродно, виморожено холодним, а з рота присутніх вирвалися клуби білої пари. Єдина лампочка під стелею кілька разів гарячково блимнула й згасла, занурюючи кімнату в зловісні сутінки...

Бо абсолютно всі годинники в цій замкненій палаті — масивний настінний годинник закладу, наручний хронометр Маккензі, електронний монітор реанімаційної системи й навіть контрольний секундомір у руках старшої медсестри — одночасно й синхронно зупинилися на позначці 16:16.