Глава 19. Останній пацієнт

Стара, пожовкла по краях фотографія дрібно й безупинно тремтіла в занімілих пальцях Уолтера.

Зі знімка на нього тепло й щиро усміхалася молода жінка з витонченими рисками обличчя. За її спиною шуміло вечірнє море, а останнє відблискове проміння осіннього сонця торкалося хвилерізів золотими іскрами. На звороті фотокартки вицвілими чорнилами було виведено всього два слова: «Назавжди разом».

Уолтер заплющив очі, намагаючись пробити стіну, що раптово виросла в його голові.

Він до найменших дрібниць пам'ятав той далекий теплий день, коли зробив цей знімок. Пам'ятав гострий, свіжий запах морської солі й сосен, пам'ятав, як вони довго й весело сміялися, шукаючи серед круч безлюдний пляж. Пам'ятав її тембр голосу. Її дзвінкий сміх. Навіть те, яким саме ніжним рухом вона поправляла вибите пасмо волосся, коли солоний вітер дмухав із боку моря.

Але її ім'я...

Воно зникло. Наче хтось невидимий, володіючи хірургічною скальпельною точністю, викрав і акуратно вирізав це єдине слово з його свідомості, залишивши на його місці лише суху, порожню чорну діру.

— Джордже... — його голос лунав хрипко, болісно й здавлено, мов у людини, якій бракує кисню. — Я не можу... Я не можу його згадати.

Маккензі мовчки, з глибоким жалем підійшов і обережно взяв фотографію з його рук, уважно роздивляючись обличчя жінки:

— Це твоя дружина, Уолтере?

— Так... Моя дружина.

— Скільки років ви прожили разом?

— Двадцять два роки... Двадцять два щасливих роки.

— А як саме її звати? Назви її ім'я.

Уолтер замер і мовчав. Його губи кілька разів беззвучно ворухнулися, намагаючись виштовхнути хоча б перший склад, але з горла не вирвалося жодного звуку. Обпечений страшним усвідомленням власної безпорадності, він із розпачем і силою вдарив затиснутим кулаком по сосновому столу.

— Чорт забирай! Чому?! Чому я пам'ятаю кожну віддалену дрібницю нашої першої зустрічі, але не можу просто вимовити її ім'я?!

Він безсило опустив важку голову на складені руки.

Маккензі за всі п'ятнадцять років їхньої спільної, суворої роботи ніколи не бачив свого напарника в такому стані. Уолтер Райт завжди володів феноменальною, майже ейдетичною пам'яттю. Він міг безпідставно на пам'ять назвати номер тривіальної поліцейської справи, яку бачив раз у житті п'ятнадцять років тому, пам'ятав обличчя другорядних свідків, особливі запахи місць злочину, п'ятизначні номери випадкових автомобілів і дрібні деталі листування. Його мозок був бездоганним архівом.

І саме тому ця раптова, вибіркова втрата була для нього страшнішою, болючішою за будь-яке фізичне поранення чи кулю.

— Воно остаточно перейшло межу, Уолтере... Воно почало безжально забирати живі спогади прямо з наших голів, — тихо, з гіркотою мовив Джордж, дивлячись на знімок.

— Якщо наступним розчиниться її обличчя... Якщо я забуду, як вона виглядала... — Уолтер не договорив, важко задихаючись у темряві кабінету.

Лише за кілька годин Маккензі повернувся до офісу з міського державного архіву. Його пальто наскрізь просякло вогкістю, а в руках він міцно тримав тонку, пожовклу від часу папку під грифом «Секретно».

— Я знайшов дещо дивне й водночас лякаюче, — мовив Джордж, кидаючи документ на стіл.

Уолтер повільно підвів важкі, згаслі очі:

— Що саме?

Маккензі мовчки витягнув із папки стару фотографію.

На ній перед головним входом готелю «Блеквуд» стояла група людей. Адміністратори, покоївки, кухарі, нічні портьє, кілька чоловіків у темних костюмах. Усі вони дивилися в об'єктив із тією характерною нерухомістю, яка була властива старим фотографіям.

У нижньому правому кутку чорнилом було написано:

«Персонал готелю "Блеквуд". Літо 1987 року».

Уолтер нахилився ближче.

— І що тут такого?

— Подивись на другий ряд. Ліворуч.

Палець Маккензі зупинився на чоловікові у бездоганному темному костюмі.

Уолтер кілька секунд мовчав.

Потім повільно випростався.

— Не може бути.

— Я подумав те саме.

На фотографії стояв адміністратор «Блеквуда».

Той самий вузький ніс. Те саме неприродно гладке волосся, зачесане назад. Той самий тонкий рот. Навіть маленька світла плямка біля лівої скроні була на тому самому місці.

І найгірше — він виглядав точно так само.

Не схоже. Не приблизно. Точно. Так, наче фотографію зробили вчора.

— Скільки йому зараз? — тихо запитав Уолтер.

— Не знаю.

— А на фотографії?

— Приблизно п’ятдесят – п’ятдесят п’ять.

Уолтер знову подивився на знімок.

— Тобто зараз йому має бути близько ста.