Часто найнебезпечніша думка починається не з бажання сили.

А з простого: «Чому він може, а я — ні?»

Габріель бачив, що Перстень зробив з Айзеком.

Бачив втрату контролю. Бачив наслідки. І чудово розумів, що така сила може коштувати занадто дорого.

Але цієї ночі в його руках опинилося дещо інше.

Маленький уламок чорного металу, забраний із руїн.

Холодний.

Мертвий.

Без жодної ознаки сили.

І все було б набагато простіше, якби Габріель справді хотів лише зрозуміти, що це таке.

Айзек змінив її траєкторію одним рухом.

Габріель у той момент міг лише пригнутися.

Потім нападники.

Айзек зупинив їх.

Габріель лежав.

Неприємне відчуття повернулося.

Цього разу назвати його занепокоєнням було складніше.

Заздрість.

Габріель скривився.

— Чудово, — прошепотів він.

І найгірше було навіть не в тому, що він це відчув.

А в тому, що, переконавши себе: «Мені це не потрібно», — Габріель так і не зміг випустити уламок із рук.

Він нічого не зробив.

Нічого не дав.

Нічого не пообіцяв.

І Габріель мав би бути цьому радий.

Майже був.

А як ви гадаєте: Габріелем зараз керує звичайна цікавість — чи ця ніч уже стала першим кроком кудись значно небезпечніше?

— Володимир Морвейн