О восьмій вечора він привів мене, Віталія та Андрія з нашого відділу просто до дверей легендарного «Мазох-кафе».

— Дім… — я з підозрою витріщився на ковані двері й червоне підсвічування. — Ти серйозно? Хлопчачник у «Мазосі»?

— Бодю, це не просто хлопчачник, це курси підвищення кваліфікації для майбутнього чоловіка! — урочисто проголосив Діма, підштовхуючи мене всередину. — Тут тебе навчать головної життєвої мудрості сімейної людини — правильному й беззаперечному підпорядкуванню дружині!

Усередині панувала звична для цього місця атмосферна напівтемрява. На стінах висіли батоги, ланцюги та шкіряні атрибути, а офіціантки в корсетах зустрічали гостей із вельми специфічним почуттям гумору.

Нас посадили за великий стіл. Щойно ми встигли замовити по келиху темного пива та фірмові м’ясні дошки, як до нашого столу підпливла пані-офіціантка зі шкіряним батогом у руці.

— Так-так-так… — примружилася вона, дивлячись на мене. — Хто тут у нас головний винуватець урочистості? Кого відправляємо до сімейного трибуналу?

— Ось його! — радісно здав мене Діма. — У суботу одружується! Потрібна повна психологічна та фізична підготовка до матриархату!

— Чудово, — ухмильнулася дівчина. — Вставай, наречений. Тренуватимемо покірність і смирення перед сімейними скандалами.

Я зітхнув, підвівся під регіт Віталія та Андрія, які вже щосили знімали все на телефони.

— Повторюй за мною, — скомандувала офіціантка, клацнувши батогом у повітрі. — «Так, люба, ти абсолютно права!»

— Так, люба, ти абсолютно права, — чесно повторив я.

— Гучніше! І з відчуттям глибокої провини! — вона легенько, радше символічно, хльоснула мене по плечу.

— Так, люба! Ти права, я винен, хліб купити забув! — я й сам увійшов у смак під оглушливий регіт усього залу.