Знаєте, читаючи історію Юлі, героїні мого роману "Хімія після тридцяти", я раптом подумала про себе.

Після школи я взагалі не знала, ким хочу бути.

Жодного чіткого плану «стану лікаркою», «буду юристкою» чи «хочу працювати в ІТ». Нічого такого. ?

Зате я точно знала дві речі: мій тато навчався в КПІ, а я люблю математику.

Тому з вибором університету було якось простіше.

Тато свого часу навчався на радіотехнічному факультеті. Для мене це звучало приблизно як:
«Доню, обирай щось, де треба дуже багато знати про щось дуже складне».

Я вирішила не ризикувати. ?

Тому обрала комп’ютерні науки та системний аналіз.

Звучить солідно, правда?

Наче людина точно знає, що вона робитиме все своє життя.

Спойлер: ні. ?

Освіту я отримала. Математику люблю й досі. А от ким саме я можу працювати і ким хочу працювати — здається, остаточно так і не розібралася.

І знаєте, що найцікавіше?

Мені вже давно не 18.

І я все ще іноді думаю:

«А ким я хочу бути, коли виросту?» ?

Мабуть, саме тому мені так відгукується Іванна.

Вона у 35 років вирішила, що має право почати щось нове. Я теж у певний момент зрозуміла, що диплом сам по собі ще не відповідає на питання: «А чого я насправді хочу?»

Можливо, ми всі трохи Юлі.

Або Іванни.

Або просто люди, які в якийсь момент життя озираються навколо і думають:

«Ну добре. А тепер давайте спробуємо зрозуміти, ким я хочу бути насправді».

А як у вас?

Ви після школи вже точно знали, ким хочете стати? Чи теж обирали університет за принципом «ну, наче непогано звучить»? ?

І головне — чи справді зараз працюєте за тією спеціальністю, яку отримали?

Розкажіть у коментарях. Мені дуже цікаво, скільки тут людей, які досі шукають відповідь на це питання разом зі мною. ❤️