Дуже подобається, як пише про Францію, в якій живе вже кілька років Ольга Инка в своїй книзі "У напрямку неусвідомленої радості". Книга поступово оновлюється, і я кожен раз смакую її як десерт. Писати на всю книгу відгук не буду, напишу буквально на один щойно прочитаний розділ, який називається "Збіговисько божевільних" — і ви відразу зрозумієте, що книжку просто обов'язково треба читати ✨

Бо цей розділ, як власне й всі попередні, написаний тепло, живо, ніби сама сиджу за тим переповненим столом! Назва одразу видає ключ до всього: авторка зізнається, що не любить бути "темою розмови для сторонніх", і водночас із тією ж щирістю впускає нас, читачів, у найінтимніше — у власну кухню, де готується качка з яблуками, узвар із українських сухофруктів і водночас — ціла філософія двох культур.

Найбільше зачепило те, як тонко вона показує різницю між французьким "особистим простором" і українським "тісно, зате душевно". Оцей контраст великих столів з обмеженою кількістю страв і маленьких столів "з горою страв і неконтрольованим споживанням" — це ж ціла новела в одному абзаці! І як влучно: "ви ж, насправді, не їсти прийшли?!"

А сцена зі співом — це просто кіно. "Hotel California" на трьох гітарах, заплющені очі, що летять у Південну Каліфорнію 70-х, і при цьому — власні романси на слова Аполлінера й Верлена, заспівані "посередньо", але щиро. Оце й є справжня радість — не в досконалості, а в тому, що "аж бубна звон".

І, звісно, Жан-Мішель — обережний, ніжний, трохи розгублений серед цього гармидеру, з доторком губ до пальців і тим тремтінням, яке авторка не приховує. А тут ще й детективна лінія з крадіжкою і капітаном Мораном — і раптом "Каберне Совіньйон" зривається з язика замість "кохатися", застрягши "у розборках нейромедіаторів" — я реготала вголос!

Це проза, яка вміє одночасно смішити й зворушувати в одному реченні. Дякую, пані Ольго! ❤️❤️❤️