Давай на кілька хвилин не будемо нічого «створювати для публікації», не будемо думати про алгоритми, лайки, правильність чи користь. Просто зазирнемо туди, де народжуються історії.
Мені цікава одна думка.
А що, якщо персонажі не вигадуються?
Можливо, письменник не створює героя з нуля. Він просто знаходить у собі якусь людину, яка весь цей час мовчала. Дитину, якою колись був. Чоловіка, яким боявся стати. Жінку, яку колись кохав. Або навіть того, ким міг би бути за зовсім інших обставин.
І тоді відбувається дивна річ.
Спочатку автор говорить персонажу:
— Ти зробиш ось це.
А через сто сторінок персонаж ніби відповідає:
— Ні. Я так не вчиню.
І автор змінює сцену.
Мені здається, саме в цей момент починається справжня література.
Бо поки герой слухається автора — це просто конструкція. Але коли він починає опиратися, помилятися, бажати не того, чого від нього хотіли, — він стає живим.
І, можливо, найцікавіше в письменництві полягає навіть не в тому, щоб придумати хорошого героя.
А в тому, щоб одного дня почути від нього:
«Ти думав, що пишеш мою історію. Але насправді я весь цей час розповідав тобі твою».
Мене цікавить питання, на яке, здається, немає остаточної відповіді:
чому людина вигадує історії, хоча знає, що вони несправжні?
Ми можемо знати, що Шекспірових героїв ніколи не існувало. Що Гамлет не ходив коридорами Ельсінору, а Анна Кареніна ніколи не стояла на пероні. Що жоден дракон не літав над середньовічним замком.
І все одно ми плачемо.
Чому?
Можливо, тому що вигадка іноді говорить правду точніше, ніж документ.
Історик може написати:
«Людина втратила близьку людину».
А письменник може посадити її в порожню кімнату, залишити на столі чашку, з якої вже ніхто не питиме, і нічого не пояснювати.
І ми раптом розуміємо втрату.
Мені взагалі здається, що література — це дивний спосіб говорити про те, про що неможливо сказати прямо.
Про смерть — через життя героя.
Про самотність — через любов.
Про страх — через хоробрість.
Про себе — через когось іншого.
І тут виникає ще цікавіша річ.
Можливо, письменник пише не для того, щоб читач зрозумів його.
Можливо, він пише, щоб хтось десь далеко раптом зрозумів самого себе.
А тепер піду ще глибше.
Мене цікавить момент, коли людина вперше усвідомлює, що вона смертна.
Не біологічно. Це ми всі знаємо.
А по-справжньому.
Можливо, саме тоді й народжується потреба залишити після себе слова.
Бо якщо наше життя — короткий спалах у величезній темряві, то книга, картина, музика, дитина, пам'ять, навіть одна фраза, яку хтось запам'ятає через двадцять років, — це маленька спроба сказати:
«Я був тут. Я відчував. Я дивився на цей світ. І ось що я в ньому побачив».
І, мабуть, саме тому мене так цікавлять книги.
Вони — не просто історії.
Це сліди людської свідомості, залишені в часі.
Іноді один такий слід переживає самого автора на сотні років.
Можливо, це і є одна з найкрасивіших речей, на які здатна людина.
8 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЗ точки зору сучасної фізіології і засад квантової механіки ми не маємо власних думок. Тобто, те що ви зараз подумали, навіть читаючи моє попереднє речення – вже існує в просторі-часі. Мозок лиш піймав «хвилю», затягнув це в себе, дещо переробив і видав за свою думку. Так само з письменництвом. В когось мозок більше здатний ловити інформацію з вселенських джерел, в когось менше. Хтось вміє краще передавати на папір, те що в нього в голові, хтось гірше. Але людина нічого не вигадує. Вона лише транслятор. Таку здатність дехто називає талантом.
Дикий Степ, Так... кажуть... (ченеллери у прямих ефірах з... інопланетнами), що, з одного боку існує поле варінтів - ймовірніть настання того, чи іншого, проте, з іншого боку - усі вони вже прописані у банку даних Всесвіту. І ми лише наштовхуваємось у своїх думках (так у свідомості та підсвідомості) на ту, чи іншу ситуацію... Але!.. - ми можем, й повинні вчитися впливати на своє майбеднє... Це усе існую у якомусь балансі Всесвіту... Як, втім, погане і добре, світ і темрява...
Але це вже трохи про інше...
Останнє твердження про «сліди людської свідомості, залишені в часі» — це чиста істина. У цьому бажанні зафіксувати власне «Я був тут. Я відчував» немає нічого егоїстичного чи поганого. Навпаки, це природна потреба кожної людини — прожити життя не марно, не зникнути безслідно в темряві, а залишити по собі бодай спалах світла: слово, книгу, картину чи пам'ять. Творчість — це дійсно одна з найгарніших речей, на які ми здатні. Вона долає час. Натхнення вам і легкого пера!
Сергій Більцан, Відкрию Вам маленький секрет, то була її «маска», яка вважала РАНІШЕ, що казати правду не завжди зручно, бо може хтось образиться… а виявилось це так легко і ,дякуючи саме цій платформі, я це зрозуміла. А з алкоголем завязуйте , бо спортсменам , знаєте, то не личить:))), Сергій Бильцан ( тут підмігуючий смайл:))
Я колись чула одне цікаве припущення одного блогера, який озвучував одну зі статей конспірологів. Він припустив, а що як наша фантазія насправді не так фантазія, а пам'ять з минулих життів? А що як ми навіть черпаємо свої ідеї з тих же хронік Акаші, де фіксується все, що тільки можна і не можна? Адже Нікола Тесла теж черпав ідеї до своїх винаходів з тих же хронік земного інфополя. Я сама колись казала — ми, автори, лиш місток між нашими персонажами і читачами. Адже персонажі мають кожен свій характер, світогляд та навіть живуть в наших книгах своїм життям, і в більшості випадків, як на мене, не ми ведемо персонажа, а персонажі ведуть нас. Ми ж ніколи, або майже ніколи не знаємо куди нас занесе та чим завершаться наші книги, скільки б планів не складали, чи не так?
Микола Квітень, І вам дякую ☺️
щось в цьому є - написання твору справді витягує на поверхню те, що свідомо не озвучується
Вень Чжулун, ❤️
Змістовний блог... Ви ставите філосовські питання /ᐠ｡ꞈ｡ᐟ\
Кіт Анатолій, ❤️
Ніт, література починається там, де автор не створює персонажів, які раптом кажуть, що вчинять інакше. бо така ситуація свідчить лише про одне - автор навигадував собі щось, що здається правильним. а персонаж, який живе всередині свідомості автора, насправді не вкладається в концепцію. бо автор вдався до його кастрації заради концепції. тож або концепція не альо, або для неї потрібний інший персонаж. так що тільки коли співпадає і герой, і ідея, починається література, а не шкільні вправи на оцінку вчихи маріванни мами, бабусі, друзів чи незалежних читачів..
Рома Аріведерчі, ❤️
В мене таке відчуття, коли пишу, що я взагалі не знаю що зробить герой! Іноді я в шоці з їхніх рішень
Анастасія Газе, ❤️
Документ фіксує факт, а література — досвід. Іноді фактів замало, щоб усе стало зрозуміло, бо життя складається не з дат і подій, а з порожніх чашок на столі, непотрібних розмов і речей, які ми так і не можемо сказати.
Можливо, ми вигадуємо історії, героїв, щоб сказати найглибшу правду, до якої побоялися б підійти впритул у реальному житті. Бо через чужу долю дивитися на власні страхи не так боляче
Ваш пост змусив мене обдумати багато речей і те для чого я пишу одну книгу, яку можливо ніколи не опублікую. Дякую ❤️
Mary Grant, ❤️
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати