У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак

Чому марафон — це шанс для автора
Перш за все, хай вибачить мені автор за цей відступ, хотів би сказати буквально кілька слів про те, чому взагалі беру участь у марафоні. І саме в цьому. Адже, варто зізнатися, поки що не отримував шквалу захоплених відгуків на свої твори, та й власні рецензії часто викликають не надто приємні емоції. Що ж, хоч які повітряні замки ми собі будуємо, ми отримуємо, здебільшого, те, на що заслуговуємо, і рівно настільки, наскільки доклали зусиль і таланту.
Проте читачі переважно взагалі залишають мало відгуків на твори, та й ті найчастіше лише компліментарні. Отримувати їх, безперечно, приємно, але ж інколи потрібна критика, пошук недоліків, адже це запорука зростання. Чи не так? Якщо, звісно, це просто не розвага чи не виснажлива робота, де взагалі в автора немає часу й бажання помічати щось, окрім зміни кількості підписників і загального рахунку надходжень.
Я не з тих, хто вважає, що марафони не потрібні, навпаки, мені вони здаються непоганою можливістю не лише отримати розгорнуту критику, а й познайомитися з творчістю колег, іноді навіть у межах тих жанрів, які не став би читати без цієї необхідності.
Цей марафон здається мені ще й тим виграшним, що тут є певна необхідність читати весь твір цілком, а не лише його початок чи частину; на це дається достатньо часу, який автору все одно здається занадто довгим. Крім того, це справді можливість почути корисні зауваження. Звісно, у тому випадку, якщо рецензент підходить до справи ґрунтовно і не боїться говорити прямо.

Про вибір твору
А тепер до твору, який обрав для рецензії. І не лише через його невеликий обсяг. Мій вибір був зумовлений швидше його жанром — сучасною прозою. Не в останню чергу тому, що в принципі сам не є цільовою аудиторією для творів цього жанру. Але це також непогано, оскільки в такому разі можна дати об'єктивну оцінку вже від не надто позитивно налаштованого читача! Водночас цей жанр, по суті, для всіх нас спільний, адже ми всі сучасники, живемо тут і зараз, тому мусимо розуміти те, що описано, і розуміти добре.

Перше враження, сюжет, динаміка та фінал
"Голе щастя" Дани Новак — це невеликий твір, який можна прочитати менш ніж за годину. І розповідає він про особисту історію, яка здається такою простою й знайомою, але водночас важливою, особливо для того, хто її проживає. До речі, важливою ще й тим, що багато хто міг би опинитися на місці героїв, а то й має схожий досвід. Взагалі, саме в цій тисячу разів знайомій ситуації, в її удаваній простоті й зрозумілості, криється найважливіший і найскладніший момент для автора — вимога вміння знайти й цікаво розповісти щось нове у вже добре знайомому сюжеті, красиво передати простими словами насправді доволі складний, особистісний момент вибору. Найважливіший момент у житті, щойно варто приміряти його на себе, і такий простий, смішний чи очевидний, якщо дивитися збоку. У цій удаваній простоті таяться справжні рифи, на яких може наштовхнутися будь-який автор, навіть визнаний майстер. Це не лише мова викладу, це і динаміка розповіді, здатність описати багато короткими мазками, розкрити характери без зайвих описів, зуміти зацікавити вибагливого читача, зрештою. На мій погляд, авторка "Голого щастя" непогано впоралася з цим завданням.

Художні деталі й портрети
Твір має чітко виражену композицію, із захопливим початком, інтригуючим розвитком сюжетної ситуації, він ставить перед героями певні проблеми, змушує читача передчувати подальшу дію і короткими, яскравими мазками-епізодами, кожен із яких виконує свою функцію, веде від початку до певного фіналу. Який, до речі, хороший - завдяки водночас відкритості та зрозумілості для різноналаштованого читача. Він залишає приємний присмак після прочитання, а головне - певне сумування, що історія так швидко закінчилася.
Назва, деталі, герої - доволі добре продумані, вони здаються єдиним цілим в авторському задумі, майже ніщо не провисає. Мова викладу здалася мені цілком задовільною, якщо сильно чіплятися. Чому ж не прекрасною? Та завжди чіпляюся! Але й про дещо інше - трохи згодом. Поки лише скажу, що авторці вдалося зіткати історію, яка ніби повисає в повітрі поза часом і простором. Вона така, що могла б статися де завгодно. У цьому є свої плюси, оскільки історія не захаращена просторими описами, і мінуси, оскільки інколи бракує впізнаваності або яскравих деталей.
Мені складно сказати, чи зробило б історію кращою використання цих деталей, більшої прив'язки до якоїсь певної місцевості, країни. Це, імовірно, може бути просто смаківщиною, але от опис самих героїв, складання в читача ясного й певного образу кожного з них, як зовнішнього, так і суто характерного - якраз цієї впізнаваності та відмінності все ж потребує. Точніше, більшої акцентованості на цьому.
Так, мені здається, що зможу згадати, не заглядаючи вже в книжку, що героїня білявка, яка любить вільні светри та джинси. Але це, мабуть, і все. Знову ж таки, з одного боку, є простір для власної уяви. З іншого - герої все ж вимагають впізнаваного обличчя, частиною якого є їхні імена, мова і манера поводитися.

Психологія та мотивація
Відомі прислів'я кажуть: "Краще менше, та краще" або "Краще коротко, але влучно". У цьому є чимала частка правди, проте далеко не завжди перед автором стоїть завдання будь-що скоротити свій текст до мінімально можливого. Навпаки, мінімальний, практично телеграфний текст виглядає витвором якоїсь машини, а не людини, ніби позбавленим душі, характеру, краси й яскравості. Людяності. Мені сподобався стиль цього твору, він далеко не телеграфний, немає прагнення до цього мнемотичного обрубування фраз і постійних абзаців, що вже добре. Проте не вистачило буквально пари коротких епізодів, де повніше виражалося б те, що відбувається з героями, ніби в деяких місцях вони пропущені, і через це зникає якщо не розуміння того, що сталося з героями, то саме проходження, проживання з ними і співпереживання цих етапів. Більш чіткого розуміння мотивів: чому той за неї тримався, а вона раптом пробачила. І річ тут не в тому, чи могло так взагалі статися чи в особистому баченні героя саме таким, якраз думки і дії героїв не викликають якогось відторгнення та недовіри, але от розкриття мотивації в деяких місцях усе-таки бракує.

Головна проблема
І, головне, що здається ще більш вартим уваги - можливо, саме тому й не складається цілісний образ героїв. Важливість культурного середовища персонажів твору! Якщо читачу заявляється героїня на ім'я Хейлі Міллер, то волею-неволею автоматично вибудовується і певний культурний контекст: це, найімовірніше, західний сеттинг, молодіжне або урбаністичне середовище. І коли ця умовна Міллер раптом видає чисто українське народне "Бігме!" або розмірковує про "скапки", виникає певний розрив відповідності.
Можливо, цей твір орієнтований на західну аудиторію, проте для українського читача це створює відчутний дисонанс. Показовим є використання діалогу: "Ти стежив за мною? Ти сталкер?". Слово "сталкер" у значенні "той, хто дізнався мій номер" - це пряма калька з англійської мови. В англомовному середовищі фрази "You're stalking me?" чи "Are you a stalker?" вживаються дуже широко, зокрема жартома, коли хтось пише повідомлення з номера, який ти не давав. Але ж ми пишемо українською, чи не так? У нашому мовленні це слово має зовсім інші конотації, тому знову виникає культурний розрив.
По-перше, одразу постає питання: а чому взагалі саме Міллер? Що це дає сюжету? Чому не Олеся чи Даринка? Чому автор орієнтується на ту авдиторію, ігноруючи особливості сприйняття своєї, хоча використовує лінгвистичні особливості для іншомовних персонажів?
По-друге, це підсвічує класичні проблеми для автора: обмежений словниковий запас і неувагу до голосу персонажів. Я нарахував кілька вигуків "Овва", "мугикнула" і "промурмотіла". Для короткого твору ці слова, використані надто часто, впадають у вічі. Коли автор зловживає одними й тими самими словами, причому в різних(!) героїв, це призводить до того, що персонажі перестають здаватися живими людьми зі своєю індивідуальністю. Натомість здається, що говорить одна й та сама людина, чується той самий авторський голос, просто під різними масками.

Мова та голоси персонажів
Повторення слів збіднює твір, воно наче дає зрозуміти, що автор, замість того щоб яскравіше описати реакцію героя через дію, погляд, зміну пози чи нормальний діалог, та просто замість використання слів-синонімів, зрештою, механічно вставляє один і той самий черговий рух, одне й те саме слово! І разом із повторенням "мугукання", однакових вигуків створюється відчуття замкнутого простору, де в персонажів буквально один і той самий обмежений лексичний набір, один голос на всіх, та ще й одна постійна реакція.
Крім того, попри не надто гарне знання пунктуації, мені все ж здається неправильним використання в одному реченні розрив дефісами, та ще й зі знаком оклику. 
Повертаючись до імен і сеттингу, уточню, не вважаю обов'язковим адаптувати імена у творі під ті, що використовуються в нас. Можна навіть не пояснювати, чому саме обрані такі імена, це все авторська свобода. Проте тут і криється та небезпека, про яку я писав: необхідність існування персонажів у певному культурному середовищі накладає й деякі обмеження. Саме в мові самих персонажів, де вимагається відповідність середовищу, часу і соціальному статусу. Або прагнення все це передати, хай і без повної стилізації.

У підсумку можу сказати, що попри деякі огріхи, автору вдалася доволі цікава коротка історія-новела. З влучною назвою та стрункою композицією, вона вирізняється тим, що розповідає про особистий вибір, про страхи, з ним пов’язані, і трикутники стосунків, які можуть іноді несподівано виникнути. Це історія про важливість уваги одне до одного, а ще й про те, до чого завжди прагне кожна людина — пошуку особистого щастя. Добре вибудувана, така, що змушує іноді посміхнутися, ця історія залишає приємне враження, а ще бажання - якщо не прочитати про подальшу долю цих героїв, то продовжити знайомство з творчістю автора.