Після бурі завжди приходить тиша.

Але іноді саме вона лякає найбільше.

Те, що ще нещодавно здавалося силою, здатною вирвати людину з безвиході, раптом перестає відповідати. Зникає знайоме відчуття. Світ стає звичайним.

Майже.

Бо разом із тишею починають повертатися уривки пам’яті.

Не послідовно.

Не повністю.

Лише окремі образи, чужі голоси й питання, на які, можливо, зовсім не хочеться знати відповідь.

І найнебезпечніше тут навіть не те, що сталося.

А те, як легко свідомість знаходить пояснення тому, чого ще вчора сама могла б злякатися.

Чи достатньо сказати собі: «Інакше було не можна» — щоб справді повірити в це?

І що означає мовчання Персня тепер?

Він виснажений?

Чекає?

Чи між ним і носієм змінилося щось значно важливіше?

А ви хотіли б повернути всі спогади після моменту, в якому, можливо, перестали впізнавати самого себе?

— Володимир Морвейн