Книга авторки Аліс Веро «Whatsmann» дісталася мені в рамках марафону Елани Чунту «Прочитай мене». Я сама висловила бажання його прочитати, і організаторка пішла мені назустріч.
Перед тим як почати, я відкладала книгу. Наче збиралася з думками. У тегах було зазначено «гаряча еротика». Нічого проти еротики як такої я не маю, але краще сприймаю її як додатковий піджанр, а не як основний.
Одразу впала в око назва «Whatsmann», і я полізла гуглити, що ж воно таке. Наче щось з англійської, але перекласти дослівно не вдавалося. Виявилося, що назва перегукується з назвою однієї з Альпійських вершин - Watzmann -  саме там і розгортатимуться події.  
Сюжет починається як красива пригода серед гір, свіжого повітря та барв золотої осені. Четверо постояльців, четверо господарів, невеличкий усамітнений пансіон у горах, довгі прогулянки, неймовірні краєвиди.
Авторка майстерно передає атмосферу: читаючи, ніби вдихаєш лісове повітря, смакуєш бутерброд із беконом і п'єш саморобний абсент.
Але так само майстерно авторка описує й інший бік стосунків між героями, зокрема сексуальний.
Тому переважну частину книги я читала, ймовірно, з таким самим виразом обличчя, який був у Фріца, коли він заскочив Аллу та Гюнтера у лісовій хатинці, - сумішшю ніяковості та цікавості. Було відчуття, що я підглядаю за ними крізь замочну щілину. Мені не подобалося те, що я бачу, але відвернутися я не могла.
Найемоційніша сцена для мене розгорнулася в сьомому розділі. Ну знаєте, я думала, мене непросто здивувати. Але авторці це вдалося.
Я бігала курити серед ночі, аби переварити прочитане. Сподівалася лягти спати, але ні - продовжила читати.
Ну що ж. Це дійсно гаряча еротика, яка часом дивує, а часом бентежить.
Твір про зрілі взаємини без особливих заборон. Романтика адюльтеру серед красивих пейзажів. Герої дорослі й мають прогресивні погляди на стосунки.
Здивувало, що Гюнтера зовсім не збентежив зв'язок Алли з іншим персонажем. Ну не знаю. Можливо, це здоровО, але для мене трохи дивно. Можливо, на цьому можна було б збудувати додатковий конфлікт. Але чи був би він потрібний? Навряд.
Думаю, Аліс Веро хотіла показати зрілі стосунки такими, як вони є, без картинних скандалів, ревнощів та емоцій на грані. Дорослі люди можуть закривати очі на незручні обставини, брехати одне одному й пліткувати. Можливо, саме ця відсутність бурхливих скандалів і робить історію достовірною, а не перетворює її на черговий роман, де події притягнуті за вуха лише заради емоційного сплеску в читача.
Хоча сплеску мені вистачило.
Лінія Анни та Фріца також спочатку викликає щось подібне до обурення, але згодом усе стає на свої місця. Цікаво, про що все-таки буде роман Еріха і чи дійсно він закінчиться щасливо.
Кінцівка як на мене сумна. Здається, що між Аллою та Гюнтером усе ж утворюється тріщина. Виникає питання, чи виконає свою обіцянку Фріц і чи бажає сама Алла, аби він її виконав.
От не знаю. На ранок враження від книги трохи вщухли, і писати відгук стало важче. Але в моменті мене переповнювали емоції, ніби сюжетно я була з вами, літературно - насолоджувалась читанням.

Але фізично - мала вийти покурити.
Я розуміла, що робить авторка, і бачила, що вона вміє це робити, але моя особиста межа залишилася десь на першій половині лісової хатини.))
І тут я раптом згадала рецензію на свій твір «Полуничка» (це не спосіб реклами , бо після тієї рецензії я її взагалі не рекламую) і дещо зрозуміла.
У кожного читача є свої межі неприйнятності. Для когось аморальною здається «Полуничка», комусь буде некомфортно читати «Whatsmann». Але це не означає, що твір поганий. Це означає, що він просто не для тебе. Принаймні поки що.

П.С. Особисте питання до авторки: Ви раніше публікували «Whatsmann» під іншим псевдонімом?