Добридень усім! Сподіваюся, хтось тут іще пам'ятає такого собі Джона Ройстона) Кажучи відверто, він для мене чи не найскладніший персонаж: його неможливо "просто писати" – він вимагає якогось особливого ставлення та розуміння. Та ось ми начебто дійшли згоди і сьогодні о 18-тій буде новий великий розділ "Особистого життя Джона R." у якому ситуація для Джона загостриться...)

Секретарка Картера Мітчела зустріла їх вже як своїх – кисло усміхнулася в бік блузки Бріджит і майже не кивнула Джону. Мабуть, ревнує шефа – Джону траплялося бачити подібне власницьке відношення. Сам Картер був точнісінько такий, як і напередодні – цього разу, щоправда, зустрічав їх не на турніку, наче беріг це для першого враження, але спрямував свою посмішку на Бріджит, немов якусь зброю масового ураження.

– Давно квартальні перевірки не приносили мені стільки задоволення! – навіть запевнив з обурливим нахабством.

“Невже?” – подумав Джон. 

Бріджит лише стримано кивнула. За домовленістю вони не мали викладати одразу всі карти на стіл, тож знову звіряли, рахували, дивилися разом сторінки попереднього звіту та слухали безтурботні теревені Картера про місто, нові ідеї, які незабаром представить керівництву, що – “хтозна, люба міс Тревіс, може й побачимося у Нью-Йорку швидше, ніж можемо уявити, і там вже ви будете господинею!” – у атмосфері затишку та цілковитого взаєморозуміння.

– Отже, здається, усе? – видав фінальну усмішку керівник філії. – Якщо більше запитань немає...

Бріджит не відповіла одразу – переглянула одну зі своїх нотаток, спокійно перевела погляд на Джона… 

Майже непомітний кивок.

Джон відчув, як усередині все миттєво стислося.

"Все. Це зараз."

Він поклав долоню на копію звіту і змусив себе лишитися на місці, не випростовуючись. Сиди, ти не свідчиш на імпічменті!

– Є.

Картер припідняв брову у стриманому стилі “хто там ще говорить?”

– Слухаю.

Джон ковтнув – здавалося, що навіть кондиціонер перестав шуміти.

Приємного читання!