Коли ми чуємо слово «русалка», зазвичай уявляємо щось дуже далеке від справжнього страху: вродливу дівчину, воду, довге волосся і трохи магії. Та в українській міфології їхня правда значно темніша.

Наші русалки — це не добрі морські принцеси, і навіть не завжди істоти, що живуть у воді.

У різних місцевостях їх уявляли по-різному, але вважалося, що русалками зазвичай могли ставати дівчата, які померли передчасно чи неприродною смертю, зокрема потопельниці.

Мабуть, тому вони і лякають сильніше за інших казкових чудовиськ — бо колись були людьми.

Русалка в українській традиції — не просто нечисть. Це чиясь донька чи сестра. Чиясь наречена, яка не дочекалася весілля, або ж дівчина, яку вода одного разу забрала — і так і не відпустила.

Наші пращури вірили, що особливо небезпечними русалки стають під час Русального тижня, коли вони виходять до берегів, блукають полями, ховаються в житі, сидять на вербах, розчісуючи своє довге волосся.

Але страшно навіть не те, що вони роблять. Страшно — як.

Русалки не обов’язково кидаються на людину чи мають вигляд чудовиськ. Вони можуть сміятися, співати, кликати, просити про допомогу, здаватися безтурботними або нещасними — такими, яким хочеться повірити.

Українська русалка — не лише «щось із дна». Вона може зустрітися там, де води поруч начебто немає. На стежці. Біля старої верби. На узбіччі. У житі, яке шумить без вітру.

Мені хотілося вплести в «Дорогу для потопельниць» саме цей образ, і не зробити русалок красивою декорацією, а повернути їм давню моторошність.

Перед тобою не потвора, яку легко впізнати й зненавидіти. Перед тобою сумна, прекрасна і смертельно небезпечна істота, в якій досі вгадується щось людське.

І ти не знаєш, чого воно хоче насправді.

Втопити тебе? Забрати із собою? Підмінити? Чи лише попрохати, щоб її нарешті згадали?

Є в наших віруваннях іще одна деталь, яка мене особливо зачіпає. На Зелені свята для русалок могли залишати на деревах сорочки, рушники, полотно чи вінки.

Наче для гостей. Або для тих, кого бояться, але все одно жаліють.

У цьому звичаї дивно поєдналися страх і співчуття. Русалка може заманити, залоскотати чи погубити людину — але й сама позбавлена дому, тепла, імені, належного поховання, права бути оплаканою.

Від русалок захищалися полином, у русальний час намагалися не ходити самотою біля води, в полі чи коло лісу. Особливо надвечір, коли день уже закінчився, а ніч іще не стала повною.

Мабуть, тому український фольклор такий прекрасний і моторошний водночас, бо жах у ньому рідко приходить із криком — частіше він шепоче. І може бути дуже вродливим.

У «Дорозі для потопельниць» мені хотілося зберегти саме це відчуття.

Не просто написати історію про русалок, а торкнутися давнього страху. Що вода пам’ятає, що дорога може привести не туди. Що мертві не завжди лежать тихо, а ніжні жіночі голоси з берега не завжди просять про порятунок — іноді вони кличуть приєднатися.

Таку потопельницю може бути шкода, так. І вона може здатися прекрасною — і здається. А ще — може заговорити голосом, якому ти довіряєш, і  хоча б на одну мить, але тобі захочеться піти за нею. І саме цієї єдиної миті їй вистачить.

Саме за це я люблю образ русалки: за красу, після якої стає холодно.

Якщо вам подобаються історії, де фольклор — не прикраса, а жива темна сила, запрошую до «Дороги для потопельниць». Це буде цікаво ❤

А який образ русалки лякає вас найбільше: та, що виходить із води, чекає в житі чи кличе знайомим голосом?