Розділ 1

На екрані планшета під моїми ногами було три метри води.

Насправді сіра глина вже встигла взятися дрібними тріщинами, а з-поміж них стирчали торішні стебла очерету. Вітер ніс із водосховища запах нагрітої риби, мулу й бензину — десь далі, за невидимим звідси вигином берега, працював катер. Я провела пальцем по синій плямі карти, збільшила масштаб і ще раз звірила координати.

Помилки не було. Службовий позашляховик стояв там, де мала починатися затока.

— Чудовий початок, — пробурмотіла я і вимкнула двигун.

Кондиціонер затих. Усередину відразу полізла червнева спека — густа, настояна на пилюці й розпеченому пластику. Дорогою з Києва я двічі чула в новинах про температурний рекорд, один раз — про обміління Дніпра і ще хвилин десять про те, як місцеві громади мають самостійно давати раду наслідкам посухи. Останнє звучало майже як побажання щасливої дороги.

Попереду білів тимчасовий бетонний блок. Прикручений до нього знак забороняв проїзд, однак хтось уже відсунув огорожу так, щоб поміж нею та кюветом могла протиснутися легкова машина. Колеса на висохлому мулі залишали свіжі сліди.

Я дістала з заднього сидіння рюкзак, натягнула панаму й вийшла.

До води було щонайменше півтора кілометра. Праворуч над колишньою затокою височіла гребля: сіра, пласка, з білими спорудами гідровузла на дальньому кінці. Ліворуч проступали з дна темні смуги — чи то старі річища, чи то зарослі канави. Посеред відкритого простору тягнулася дорога.

Не ґрунтова колія, наїжджена рибалками протягом останніх тижнів. Під тонкою кіркою засохлого намулу лежав асфальт. Подекуди його розірвало корінням, у вибоїнах укорінився очерет, але по краях іще можна було розрізнити рештки білої фарби. Дорога спускалася з берега, проходила повз мою машину й губилася в сірій улоговині, де повітря тремтіло від спеки.

Коли будували Очеретянське водосховище, під воду пішли три села. Я знала це не з робочої довідки. Одне з них називалося Старі Ясенці.

Мама народилася там за два роки до переселення.

Цей факт я не внесла до декларації про конфлікт інтересів. Формально ніякого конфлікту не існувало: моя родина не мала тут землі, будинків чи претензій на компенсацію. Від мами не залишилося навіть могили. Лише постанова про визнання померлою, яку бабуся отримала через шість років після її зникнення.

Я замкнула машину й ступила на стару дорогу.

Підошва ковзнула по сухій глині. Асфальт унизу був вологий, ніби вода відступила не кілька тижнів тому, як зазначалося у звіті, а сьогодні вранці. За десять кроків від огорожі я знайшла першу тріщину завширшки з долоню, сфотографувала, поставила геомітку. Далі — просідання узбіччя. Ще далі з мулу виступав верх бетонного стовпчика з іржавою цифрою сім.

Технічний інтерес працював краще за заспокійливе. Доки можна було виміряти ширину тріщини, визначити ухил і записати показник, минуле залишалося там, де йому належало: у папці з документами, яку я не відкривала без потреби.

Метрів за сто дорога робила поворот. За ним стояла автобусна зупинка.

Я спершу прийняла її за один із нових туристичних об’єктів. Останніми днями соціальні мережі вже встигли наповнитися фотографіями затоплених фундаментів, старого посуду й пляшок із рельєфними радянськими літерами. Хтось міг привезти сюди декорацію заради зйомок. Проте бетонний павільйон по самий дах був обліплений висохлими водоростями. Усередині лежав намул, із тріщини в стіні росла тонка верба. Над отвором, де колись висів розклад, зберігся синій напис:

СТАРІ ЯСЕНЦІ

Літери здавалися надто свіжими. Не яскравими — фарба вигоріла й місцями здулася, — але неправдоподібно читабельними після пів століття під водою.

На лавці сидів хлопчик.

Дивним було не те, що я не помітила, як він прийшов. Зупинка відкрилася переді мною вся — від низької лавки до порожнього отвору для розкладу, тож дитина мала впасти в око відразу. Проте спершу я прочитала напис, роздивилася водорості на даху, навіть сфотографувала тріщину біля входу. Лише після цього виявилося, що посеред павільйону весь цей час хтось сидів.

Хлопчикові було років дев’ять. Худий, із коротко обстриженим русявим волоссям, він мав вигляд дитини, яку відпустили з двору до крамниці й попросили не забаритися. Зелена футболка вицвіла після багатьох прань, а на лівому плечі хтось старанно пришив світлу квадратну латку. Босі ступні не діставали підлоги, але в пилюці під ними темніли два виразні відбитки — з пальцями й вузькими п’ятами, наче хлопчик спочатку став перед лавкою і тільки потім сів.

На його колінах лежав вінок із березового листя та волошок. Пальці вправно переплітали мокрі стебла. Поряд не було ані кошика, ані оберемка квітів, однак щоразу, коли вінок повертався в руках, у ньому з’являвся новий синій вогник, і у той момент я просто вирішила, що нерозібрані стебла просто сховані під листям. Логічно ж, так? От і я тоді так подумала.

Підійшовши трохи ближче до нього, я зупинилася.

З огляду на сліди біля огорожі дитина цілком могла приїхати з кимось із дорослих. Однак довкола не було ні рибалок, ні туристів, ні іншої машини. До найближчих житлових будинків — кілометрів п’ять. Ось і виходило, що хлопчик сидів без кепки, пляшки з водою та взуття на дні водосховища, куди офіційно заборонили спускатися через провали й залишки металевих конструкцій.