Сірін стоїть у колі сріблястого світла. Сьогодні її сукня нагадує нічне небо перед грозою, але крізь цю грозу пробиваються сяйливі зорі. Срібне волосся розсипане по плечах. На вигляд їй усе ще років сімнадцять, але тепер ця оболонка обманює мене значно менше, бо я знаю, хто переді мною. Богиня. Досі складно повірити — жива богиня.

— Уже краще, — зауважує вона, оглядаючи моє вбрання. — Наші зустрічі потроху стають пристойнішими.

Вона ледь не хихикає, але вчасно стримується, ніби згадала, що богині не хихикають, як підлітки.

— Дайте мені ще кілька магічних викрадень, і я почну готуватися й вбиратися до них заздалегідь. Як на бал.

Сірін усміхається, однак захвату в ній менше, ніж минулого разу.

— Ти дійсно освоїлася.

— Доводиться. У мене насичене життя. Особливо тепер.

— І вельми скромні успіхи. Особливо тепер, — передражнює.

Ось навіщо мене витягли зі спальні? Щоб дорікнути? Я складаю руки на грудях.

— Учора я провела весь день з Елейною, допомогла шахтарям і врятувала її від зустрічі головою з підлогою. Що ще не сподобалося вашій магії?

— Твої наміри.

— О, то магії не подобаються мої думки?

Богиня важко зітхає, наче розмовляє з малим дитям.

— Послухай, Ліліт, ти явно не до кінця розумієш, як працює магія Сігіла.

Звісно, не розумію. Тому що ніхто з богів навіть не намагався просвітити мене в цих тонкощах!

Тим часом Сірін діловито продовжує:

— Лише один вдалий день не перетворює тебе на союзницю Елейни. Поки ти залишаєшся жінкою, яка наблизилася до неї заради власного порятунку. І постійно думаєш, як сильно вона тебе дратує.

— Уже значно менше.

— Яка перемога, — повний сарказм.

Сірін проходить уздовж стіни, ведучи пальцями за кілька дюймів від світних письмен. Вони спалахують услід за її рукою, ніби тягнуться за господинею.

— Залишилося п’ятдесят сім днів, Ліліт. Магія мого батька все ще бачить у тобі загрозу. Знаєш, я розраховувала на більш вражаюче просування.

Часу ще достатньо — але я не вимовлю цього вголос, бо це звучатиме як виправдання. Ліліт Вейн не виправдовується. Навіть перед богами. Тому краще перейти до практичної частини:

— Тоді поясни, за якими ознаками магія змінить думку. Елейна має назвати мене подругою? Союзницею? Поклястися у вічній відданості перед вівтарем?

— Вона може назвати тебе як завгодно. Люди часто говорять із вдячності, вихованості або страху образити. Для магії це майже нічого не означає. — вона знизує плечима. 

— Прекрасно. Значить, умови існують, але ніхто не зобов’язаний їх повідомляти?

Богиня задумливо мовчить, ліниво розглядаючи руни на стіні. Потім її обличчя трохи прояснюється, ніби вона знайшла ідеальну відповідь:

— Я повідомлю, коли все зміниться.

— О. Як щедро.

Сірін зупиняється навпроти мене.

— Слухай. Магія відчуває ставлення Елейни. Важливі її довіра, вибір і те місце, яке ти займеш у її житті. Коли герцогиня справді почне вважати тебе своєю, я дізнаюся це першою.

— Значить, мені потрібно змусити її довіряти?

— Змусити? — Богиня сміється. — Саме тому в тебе досі нічого не вийшло.

Я стискаю зуби. Іноді Сірін дивовижно легко забуває, що обрала мене саме за вміння маніпулювати людьми, а тепер обурюється, коли я користуюся єдиним відомим мені способом.

— Добре. Домогтися довіри...

— Уже краще.

— І як магія поставиться до того, що Елейна довіряє моїй красивій брехні?

Усмішка Сірін стає гострішою.

— Тобі варто… Спробувати різні методи, — відповідь богині настільки ухильна, що краще б вона взагалі нічого не говорила. — У тебе ще залишився час виправити початок цієї прекрасної дружби, — додає Сірін. — Щоправда, батько Елейни вже встиг зробити кілька ходів...

Я насторожуюся.

— Яких?

— Вдалих.