— Донечко... — в голосі Марини були сльози. Вона знову пригорнула доньку до себе, дозволяючи їй виплакати весь той біль, який важким каменем лежав на серці.

Софія ридала, не стримуючись. Марина Дмитрівна гойдала її в своїх обіймах, немов малу дитину, і розуміла, що в тому, що відбувається, винні лише вони з Павлом і цей гріх їм ніколи не спокутувати.

— Все буде добре, Сонечко. Ти тепер тут. Я поруч з тобою, — шепотіла Марина тихо. — Ніхто тобі більше не буде вказувати, як жити.

Востаннє схлипнувши, Софія витерла сльози і промовила:

— Я знаю, матусю.

Марина витерла сльози, підійшла до сейфа і, повернувшись за дві хвилини, простягнула доньці фото. Звідти на Софію дивилася її власна копія. Та сама посмішка, поворот голови, тільки очі були інші.

Ці очі снилися їй всі ці роки. Дівчина стояла на фоні інституту і, кокетливо посміхаючись, махала дипломом, який міцно тримала в правій руці. Софія притулилася вустами до зображення доньки.

Всі ці роки вона таємно стежила за життям Андрія через соціальні мережі, але, коли про це дізнався Степан, їй довелося облишити це, щоб не виказати свою таємницю. Тоді на поміч прийшла мати. Жінка на відстані стежила за життям єдиної внучки, а потім розповідала про це Софії. Ці короткі звістки давали сили жити і терпіти, очікуючи того дня, коли її муки закінчаться.

— Вона нещодавно захистила диплом. Тепер допомагає батьку. В твого Андрія невелика будівельна фірма. Медицину він теж залишив.

Софія майже не слухала матір. Вона вдивлялася в рідні риси і розуміла, що рішення, яке вона прийняла, — чи не найправильніше за все її життя. Вона має повернути Соломію, навіть якщо для цього доведеться оголосити війну її батьку.