Я люблю моменти, коли історія перестає бути просто набором сцен і починає жити власним життям.

Сьогодні я закрила важливий етап. Відредагувала текст, перечитала його ще раз, поставила останню крапку там, де ще вчора хотілося щось виправити. І раптом зрозуміла: тепер можна відпустити перший том.

Це дивне відчуття. Ніби проводжаєш когось у далеку дорогу. Ти вже нічого не можеш додати, але все одно хвилюєшся, як його зустрінуть.

Та водночас попереду є щось набагато цікавіше.

Чистий аркуш.

Нові сцени.

Нові рішення.

Я не хочу писати історії лише заради подій. Мені подобається, коли кожна подія залишає слід у героях. Коли після розмови людина вже не така, як була до неї. Коли напруга народжується не лише з небезпеки, а й із вибору.

Мабуть, саме тому я знову сідаю писати.

Не тому, що мушу.

А тому, що мені хочеться дізнатися, що буде далі.