«Найстрашніше — це не просто зробити помилку. Найстрашніше — усвідомити, що ти сама розтрощила своє життя, а в руках залишився лише попіл…» 

Обіцяні два дні минули. У відповідь — лише глуха, отруйна тиша.

Настя знову наступила на ті ж самі граблі. Вона повірила в казку, яка тривала лише одну годину. Повірила людині, яка вже колись викинула її зі свого життя, і ради цієї ілюзії підло, боягузливо зламала того, хто дихав нею...

Діма глушить свій біль алкоголем, залишаючи в мережі мовчазні докори, які пробивають її наскрізь. Саша знову зник, залишивши її сам на сам із порожнечею.

Вона стоїть на Високому замку, дивиться на чисте весняне небо і виє від власного боягузтва. Бо поруч із Сашею вона шукала не кохання — вона шукала просто спокою. А від Діми не могла піти остаточно, бо її хворобливе самолюбство кайфувало від того, як сильно її можна кохати...

Новий розділ — це суцільне згарище провини, болючих зізнань і відчайдушного бажання перетворитися на пташку, аби тільки не чекати, поки хтось інший зробить цей вибір за неї.

Розділ вже на тут

Дівчата, чи є взагалі вибачення для Насті після того, як вона вчинила з Дімою? І як думаєте — Саша знову зрадив чи за цією тишею стоїть щось страшніше? Чекаю ваші емоції в коментарях, бо ця глава розриває серце...