Для чого нам дається життя? Хіба не для самопізнання?

Дедлайни, немитий посуд, випадкові знайомства, успіхи й поразки - це лише інструменти. Вони не визначають наше життя. Вони лише допомагають побачити себе справжніх. Кожна ситуація ніби ставить запитання: «А хто ти насправді?»

Те, як ми "граємо" цими інструментами, які рішення ухвалюємо і які наслідки готові прийняти, і є найцікавішою грою нашого життя.

Саме про про таку "гру" книга «Табу на реальність».

Герої цієї історії чудово вміють грати. Вони звикли прораховувати ходи, приховувати емоції, маніпулювати правилами й іншими людьми. Але чи справді вони знають себе? Чи розуміють, куди їх приведуть власні бажання, страхи й ілюзії? І чи не виявиться, що найнебезпечніший суперник - це людина, яку щоранку бачиш у дзеркалі?

Каро - людина, яка живе за власними правилами. Вона переконана, що добре знає себе, але чи справді це так? Чи, можливо, за чіткими ритуалами, принципами й звичкою все контролювати ховається небажання зустрітися з правдою про себе?

Арс - людина, яка ретельно обирає, що про неї знатимуть інші. Він не грає ролей - лише залишає за кадром ті частини себе, які можуть порушити створену ним картину. Але чи можна нескінченно приховувати власні суперечності, якщо хтось починає бачити тебе глибше, ніж ти планував?

Антон - сіра зона цієї історії. Людина-сканер. Людина-сталкер. Він бачить те, що інші воліли б приховати. Але навіщо?

Якщо є бажання зануритися у світ, де кожна ілюзія має свою ціну - welcome до «Табу на реальність».

Кілька хвилин ми мовчимо, слухаючи балади осіннього вітру і ритми міста, втомленого днем.

- Я не знала, що ти граєш на гітарі.

Говорю максимально вкрадливо, щоб не сполохати цю тишу навколо нас.

Арс задоволено видихає.

- Я теж колись не знав.

- Як це? - від здивування такій відповіді моя голова подається трохи назад, торкаючись Арсового тіла. Він і досі стоїть позаду мене, захищаючи від теплого вітру.

- У гуртожитку дізнався. На першому курсі. Хтось із хлопців приніс гітару. Не свою, позичену. Усі по черзі намагалися щось зіграти, але майже ніхто не вмів. Я теж не вмів. Просто взяв її до рук..., - він ненадовго замовкає, ніби згадує той день, - ...і мені сподобалося саме відчуття. Захотілося зрозуміти, як це працює. А виходило, насправді, просто жахливо.

Від рівня його самоіронії і самокритики я починаю сміятися вголос, прибираючи пасма волосся, які вітер неслухняно вкладав на моє обличчя.

- І ти навчався сам?

- Переважно. Дивився відео, розбирав акорди. Просто, не полишав ідею колись заграти по-справжньому.

Він опускає погляд на свої руки, по черзі розпрямляючи пальці від вказівного до мізинця.

- Потім, коли приїжджав додому, часто залазив на дах нашої багатоповерхівки. Там майже ніколи нікого не було. Сидів годинами й грав. Не знаю… Після гітари в голові ставало тихіше.

Я мовчу. У мене не вистачає слів. Арс дедалі більше відкриває себе, але робить це по шматочках: короткими історіями, випадковими спогадами, необережно кинутими фразами, з яких я поволі складаю його справжнього.

- На тому відео … - порушую тишу, - ти не тільки грав. Ти ще й співав.

Арс усміхається кутиком губ.

- Помітила?

- Важко було не помітити.

Він на кілька секунд замовкає.

- Раніше співав тільки тоді, коли поруч нікого не було.

Я здивовано піднімаю брови.

- Але ж у TikTok виклав!

- Захотів і свої дві хвилини слави, - усміхається Арс, опираючись на один з ліктів, від чого обличчям торкається мочки мого вуха.

- І як, - іронічно питаю я, - отримав?

- Так. Тепер граю майже на кожному студентському вечорі.

- Сам винен, - повертаюсь до Арса обличчям так, що мої вуста майже торкаються його вуст.

- Я не бідкаюсь. Тепер свої таланти залишаю для вузького кола слухачів…