Марк почав психувати. Він із гуркотом кидав ящики на піддони, різко відповідав на прості робочі запитання, а потім перейшов до дрібних, гидких провокацій. То зачіпав мене плечем, проходячи вузьким проходом, то «випадково» засувати потрібний мені контейнер на найвіддаленішу полицю.

А через три дні, коли ми розвантажували партію кріплень, важка пластикова коробка «зісковзнула» з його рук і з відчутним ударом гепнулася мені просто на ногу.

— Ой, вислизнула, — сухо кинув він, навіть не нахилившись, щоб допомогти. — Дивитися треба, куди стаєш.

Боляче було неймовірно, але ще болючіше було усвідомлення, що він зробив це навмисно. Марк виявився зовсім не тим надійним і добрим хлопцем, яким здавався спочатку. Моя відмова витягла з нього все найпотворніше, що було в його душі.

Так тривало цілий тиждень. Кожна зміна перетворилася на пекло. Я здригалася від будь-якого його руху, поверталася до житлового модуля цілком виснажена й розуміла: довго я так не протягну.

На сьомий день, коли Марк черговий раз демонстративно струсив пиловий фільтр просто мені в обличчя й пішов обідати, я зламалася. Підхопила планшет і рішучим кроком попрямувала до адміністрації.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло