Вітаю, мої любі читачі!)

Зараз в блоги заходити не модно, та все ж нагадаю і тут про свою книжку) Ця пристрасна та відверта, хоча й не через край, історія буде цікавою для тих, хто любить читати про колишніх та незавершене кохання, яке повертається з новою силою)))

Твоя Квітка

ФРАГМЕНТ

У хірургічному відділенні було два душових блоки для персоналу. Після операції Квітослава попрямувала до того, що був ближчий до ординаторської. Їй справді треба було освіжитися. І трохи заспокоїтися.

Слава завжди приймала душ саме тут. От і зараз за звичкою буквально влетіла у невеличке приміщення, замкнула двері на ключ і лише тоді увімкнула світло.

— До біса таке! — вигукнула мимоволі голосно, але перепрошувати за це не збиралася. — Якого… ти не зачинився? У дверях завжди є ключ. Та й світло міг увімкнути.

Перед нею біля вішака стояв Родан у чому мати народила і при її появі не ворухнувся. Навіть не прикрився!

— Чого ти горлаєш? Збираєш свідків? — промовив так, ніби це вона була в усьому винна.

— Я не горлаю, — вперто заперечила очевидне Слава. Похапцем оцінила гармонійну чоловічу фігуру і лише тоді відвела погляд. Втупилася у двері душової кабінки. Їх тут теж було дві.

Одні м’язи. І на животі — теж. Не перекачані й тому не випинають, наче надутий матрац. Коротше усе саме таке, як їй подобалося. Усе.

Хіба можна мати таке привабливе тіло? Навіть Любомир, найвродливіший з відомих їй чоловіків, не міг похвалитися такою скульптурною красою. У випадку з Роданом одяг швидше приховував його фігуру, ніж демонстрував її переваги.

— Горлаєш, — Родан спокійно розділив штани та боксери, вочевидь скинуті перед її шумною появою, і повісив їх на гачки. Квітослава побачила це боковим зором.

Стояти на своєму було смішно. Вони ж не в дитячому садочку.

— Тоді чому ти не увімкнув світло?

— Саме тому й не увімкнув, щоб не лякати людей. Швиденько б роздягнувся і сховався у кабінці. Щоб побачити вішак та двері, світла з коридору цілком достатньо.

У дверях вгорі справді було засклене віконечко. Можливо, зсередини Родан і міг щось роздивитися, але якщо забігти в невеличке приміщення з яскраво освітленого коридору…

— Але тут є ключ!

Квітослава не втрималася й зиркнула в бік Родана і наштовхнулася на веселий погляд. Цей чоловік зовсім не мав сорому.

— Однак я про це не знав. Виявляється, ти не про все мені розповіла. Навмисно? Що ще приховала?

У чоловічому голосі вже відчутно лунала насмішка. Безсовісний розважався її коштом.

— А якби зайшла не я? Якби перелякалась якась… інша жінка?

— У цей час сюди заходять лише лікарі, а серед лікарів є тільки одна жінка. Санітарочка, яка тут прибирає, з’явиться на роботі лише о восьмій ранку.

Тут Родан правий. Про все-то він дізнався. І не посперечаєшся.

Але чому вона, Слава, досі тут? Та й вигляд у неї, м’яко кажучи, не надто привабливий. На голові — клоччя, на формі — плями від поту. Красуня — словами не передати!

Слава повернулася до дверей і взялася за ключ.

— Прийду пізніше.

— Квітко… — зупинив її Родан. — Тут дві кабінки.

— Ми не можемо… Я не можу…

Як же це сформулювати?

— Що саме? — Вона не знала, як пояснити свої відчуття. — Ти ж мене таким купу разів бачила. Чому тепер очі відводиш?

Бачила. І торкалася. І пам’ятала усе так, ніби відбувалося це лише вчора. Але це…

Ненормально це! Бо минуло майже десять років. Давно пора усе забути. Викинути з голови. Квітослава з Любомиром зустрічалася довше, ніж була заміжньою за Роданом.

Але як сформулювати свою думку, коли він настільки близько, і зрадливі думки танцюють та плутаються?

Та попри все вона повинна хоча б спробувати.

— Послухай… — Слава знову повернулася спиною до дверей і сперлася. На Родана не дивилася, хоча й хотіла. — Ми давно чужі. А чужі люди не можуть роздягатися у присутності одне одного, принаймні до… нічого. Білизна — крайній випадок.

— Усе це — лише комплекси. Ти ж ніколи не була закомплексованою. Що сталося?

— Я стала дорослою й розсудливою. І більше не дію імпульсивно.

— Шкода…

* * *

Бережіть себе!

Софія