У кімнаті Авіс Мей раз по раз знаходить речі, значення яких не може зрозуміти одразу.

Стара стрічка. Дитячий малюнок. Потерта дрібничка, яку давно можна було викинути. Річ, що зберігається надто дбайливо для своєї вартості.

І серед них — золота шкатулка, оздоблена дрібним камінням.

Для Мей така річ виглядає майже знайомо. У її світі в подібних шкатулках зберігали коштовності, нефрит, шпильки, подарунки — те, чию цінність можна було побачити одразу.

Але всередині лежить старий дерев’яний гребінь.

Потертий. Подряпаний. Із тріщинами на ручці.

Сам по собі він майже нічого не вартий.

Та його берегли так, ніби він дорожчий за золото.

І поступово Мей починає розуміти: кімната Авіс повна таких речей.

Їхня цінність — не в матеріалі й не в рідкості. Вона в тому, що до кожної з них колись торкалося життя.

У руках матері, яка розчісувала доньці волосся.

У дитячих днях, які вже минули.

У сміхові, сварках, подарунках без приводу, звичних вечорах, поїздках, маленьких радощах — у всьому тому, що не потрапляє до літописів, але з чого насправді складається пам’ять про людину.

Вони нагадують: життя людини залишається не тільки в великих рішеннях і подіях.

Іноді воно залишається в старому гребені.

У стрічці.

У подряпаній коробочці.

У речах, які для стороннього нічого не означають — а для когось колись були частиною цілого світу.

Іноді найдорожче — це не те, що коштує найбільше.

А те, до чого вже неможливо повернутися.