здається, тут починається щось цікаве...
Не треба, Роберте, не треба.
Я боюсь, що пошкодую про скоєне чи не вперше в житті.
Вона шепотіла коротке “так”, що змушувало моє серце битися швидше. Аліса сиділа в моїй, бляха, футболці, в моїй кімнаті, на моєму ліжку, і я не мав права її торкатися. Поки що, чи, може, і завжди.
До злегка розкритих вуст було не більше, ніж півметра. Цунамі всередині штовхало розбити хвилями її норовливість пристрасним поцілунком.
Та чи міг я? Ні.
Чи мав я право гадати, що їй це потрібно? Напевно.
Чому поруч з нею мені хотілося бути кимось більшим? Кимось не просто впевненим в собі хлопцем, що пускає пил в очі, а вартим лише її уваги?
Чому з усіх людей на планеті Земля, я грав в дурнувату ігру з дівчиною, яка мала стати моєю сестрою за кілька днів, а не був деінде, як завжди, у вечір пʼятниці? Чому я лишився? Аліса ставила збіса гарні запитання.
— Роб? — її голос розрізав тишу і мені стало боляче від втраченої фантазії, що вислазала з уяви, як мокра риба з руки.
— Так? — обізвався, продовжуючи любуватися, як довгі вії відкидають тінь місячного сяйва на щоки дівчини, що опустила голову.
Здається, я влип.
— Ти надто довго мовчиш, — я почув тривогу в її голосі чи навіть сумніви.
— Я думаю.
Дебільна відповідь. Дурна. Найдурніша з усіх мою сказаних.
Ми обоє знали до чого це зараз іде. Вона очікує. Я хочу.
Просто, бл*ха, поцілуй її.
Але я не можу. Не можу. Не можу.
Різко підвівся і підійшов до вікна. Аліса здивовано охнула. Сперся об спинку стільця і спробував порахувати до двадцяти. Якщо не відпустить, то я накинусь на неї зараз і більше ніколи не подивлюсь в очі потім.
— То ти аж настільки мене не можеш терпіти, правда? — ображено спитала Аліса.
— Справа не в цьому.
— А в чому тоді?
— Я не можу цього пояснити.
— Хіба не ти сказав, що ніч дає можливість вигуляти своїх демонів? Хіба не я сказала, що на ранок буду все заперечувати? В чому справа?
— Справа в тому, що це все неправильно, — сердито відповів і відчував, як вона сверлила мою спину поглядом, звісно ж, розуміючи, що все це маячня.
