Моя, твоя гра ❤️

​— Пане Громов... — я ледь схилила голову набік, зображаючи перебільшену стурбованість. — Невже я і тут зайняла ваше робоче місце? Якщо так, то я поступлюся.  

​Він нахилився ще ближче. Його обличчя опинилося за лічені міліметри від мого. Я відчувала його дихання — важке, гаряче, наче він щойно пробіг стометрівку за п'ять секунд. На його правій скроні небезпечно пульсувала жилка. Цікаво чому?  

​— Ммм... — протягнула я, показово не звертаючи уваги на його стан, і задумливо накрутила на палець темно-малиновий локон. — А ви теж... хм, Майстер? Чи у вас... ще вищий ранг?  

​Він не відповів. Його долоні, що спиралися на підлокітники, стиснули чорну шкіру крісла так сильно, що вона жалібно рипнула.  

​— Ооо, пане Громов — Майстер... — я тихо засміялася, і цей звук здався чужим у похмурій кімнаті. — Тільки не кажіть, що навпаки... Не розбивайте мені серце.  

— Хотіла щось цікаве... а тут...

Я навіть не договорила. Моя усмішка ще не встигла згаснути, коли його рука блискавично злетіла вгору.