Вітаю!

Роман "Я обираю бути щасливою" — оновлено.

✨✨✨

Слава Богу, вона тут. І зараз я почуваюся найщасливішим, бо моя кохана дружина тоне в моїх обіймах.

Я відчуваю, як її дрібне тремтіння поступово вщухає, але тугий вузол у моїх грудях не розв’язується до кінця. Я відчуваю провину. Величезну, пекучу провину за кожну її сльозинку, за той макіяж, що розмазався по щоках, за цей розбитий, згаслий погляд. І все через кого?! Через якусь тупу, пихату шмаркачку, яка вирішила, що гроші її багатого татуся чи, може, зв’язки роблять її володаркою чужих доль! Таке враження, що вона вислуговується перед шефом за наш рахунок.

Мені сорок шість років. Я дорослий, досвідчений чоловік, за плечима якого чверть століття міцного шлюбу, виховані діти, збудований дім. А цій Анастасії — від сили двадцять п’ять! Вона ж дитина порівняно зі мною, але через свій статус керівниці відділу дозволяє собі поводитися як розбещене, стервезне дівчисько. Мене від одного її вигляду нудить, від цих солодких, задушливих парфумів і зверхнього тону. Я до неї не відчуваю абсолютно нічого, окрім глухого професійного роздратування та огиди до її витівок. Мені боляче думати про те, що через її примхи, через моє бісове прагнення закрити той проєкт і отримати бонус на кросовер, моя Оля пережила таке пекло... Межею моєї дурості було взагалі дати привід дружині сумніватися в моїй вірності. Не потрібно було скидати її дзвінки, а таки зняти слухавку. І байдуже, що б сказала та Анастасія. Зазираю в очі коханої жінки.

— Ходімо, сонечко, — тиснеться з моїх грудей тихий, благальний шепіт. Я обережно підводжу Олю з крісла-м’яча, не випускаючи її долоні ні на секунду. Вона слабка, виснажена цими риданнями, і мені хочеться просто загорнути її в плед і заховати від усього світу. — Ходімо в спальню. Тобі треба вмитися, перевдягнутися. Ти он уся тремтиш. Переодягнешся — і поїдемо на закупи.

Я обираю бути щасливою

♥️♥️♥️