Так, мене не було майже два тижні. Я ледве відповідала на коментарі, забила на блог, зникла із соцмереж — словом, повний набір зразкового автора-привида. Єдине, на що вистачало сил, — редагувати вже написане у «Все (не) так, як здається» та викладати нові розділи на сайт. Та й то, чесно зізнаюся, інколи із запізненням, за що тихенько перепрошую перед тими, хто чекав.

А винен у всьому мій кіт.

Кіт у мене — справжній дворянин. Не в сенсі родоводу, а в сенсі, що колись я знайшла його біля смітника у дворі. За п'ять років він жодного разу серйозно не обтяжив мене походами до ветеринара: навідувались раз на рік, виключно на щеплення. І щеплення, до речі, були вкрай важливі — враховуючи, як часто я ходила покусана й подряпана. Бо щоразу гадати, чи це в кота просто характер такий паскудний (як і в мене), чи в когось із нас усе-таки сказ, було б надто тривожно для моєї нервової системи.

Але цього разу кіт, схоже, вирішив відігратися за всі п'ять років нашого безхмарного співжиття. Одним махом. З відсотками.

Почалося все з того, що одного ранку у відповідь на мою спробу його погладити він не відмахнувся лапою, як завжди, а лежав собі спокійно й покірно. І я одразу зрозуміла: щось не те. Бо мій кіт і слово «покірно» — це дві речі, які не повинні зустрічатися в одному реченні. А коли він почув, як відчиняються дверцята холодильника, і не примчав із вимогами негайно видати належне, а лишився лежати на місці, — отут мені стало по-справжньому страшно.

Ветеринар підтвердив мої найгірші підозри: ні, характер у кота не виправився самостійно й не подобрішав він із віком — це інфекція невідомої природи.

А далі почалися наші славні два тижні. Крапельниці, спроби нагодувати й напоїти кота зі шприца (вгадайте, хто з нас двох був від цього у захваті), кисневий бокс і ціла купа всього того, назви якого я раніше навіть вимовити не вміла, а тепер знаю напам'ять. Я вивчила графік процедур краще, ніж власний графік дедлайнів. Чесно? У певний момент мені здалося, що людину лікувати і простіше, і — як уже на те пішло — значно дешевше.

Але сьогодні настрій у кота знову демонічний, очі горять, руки в мене знову подерті — отже, йому покращало. Діагноз: жити буде, шкодити теж. І я нарешті повертаюся в товариство живих, а не тих, хто живе від крапельниці до крапельниці.

Дякую всім, хто чекав і не розбігся. Сумувала за вами по-справжньому.

До зустрічі в блозі, в коментарях і в нових розділах!❤️❤️❤️