Оновлення вже на сайті, буду вдячна за прочитання та коментарі) 

— Що з тобою, в біса, не так? — голос прозвучав хрипкіше, ніж я планувала. Довелося ковтнути й повторити вже тихіше: — Влад…

Я вперто дивилася кудись уперед. На перила. На дерева. Будь-куди, тільки не на нього.

Чомусь саме зараз мені було страшніше зустрітися з його поглядом, ніж із будь-якою зброєю. Він нічого не відповів. Лише повільно нахилив голову, і я відчула, як його подих ковзнув по шиї.

Я завмерла.

Кожен м’яз у тілі напружився так, ніби мене ось-ось мали вдарити. І це дратувало. Бо він чудово знав, що робить. Я різко стиснула пальці на його зап’ястках. Довгі нігті безжально вп’ялися в шкіру, залишаючи тонкі півмісяці. Хотілося зробити боляче. Хоч трохи.

Хоч якось нагадати йому, що не тільки він уміє виводити людей із рівноваги.

Але Влад навіть не смикнувся. Навпаки.

Його руки лише міцніше зімкнулися навколо мене. Наче моє вперте бажання вирватися лише остаточно переконало його не відпускати.

Від нього пахло мускусом і м’ятою.

Настільки близько, що це вже починало діяти на нерви. Якби зараз можна було вирішувати проблеми ударом лоба, я б давно розвернулася й добряче врізала йому просто між очі. Не від злості. Хоча ні, трохи й від неї теж.

Переважно — щоб урятувати власну психіку. І ті дивні взаємини, які ми вперто продовжували називати робочими.