Схоже, сьогодні все й справді веде до нього. Новий розділ вже на сайті та чекає вас!) 

 

– Тебе цікавить моя реакція на того, хто вбив? - роздратовано запитую, переводячи погляд на Владислава. – Тобі ж байдуже, правда? –  киваю в бік родини, яка вже не в повному складі мовчки дивиться, як труну повільно опускають у землю. – Мене злить твоя реакція. А точніше — її повна відсутність.

Чоловік лише ледь усміхається. Так холодно й демонстративно, що мені хочеться стерти цю усмішку з його обличчя. Випалити. 

– Цікаво, – спокійно промовляє він. – А де ж твоя реакція? Щось я не бачу, щоб ти билася в істериці.

–   Ніби ти не знаєш, що я сиджу на заспокійливих.

– Авжеж, – байдуже киває. – Тільки ти одна у світі їх приймаєш. – Від його тону в мене аж починає сіпатися око. Чоловік складає руки на грудях і повільно ковзає поглядом по людях, які зібралися біля могили. – Олександр уже готується до суду. У п'ятницю ти врятувала Асоль життя. Вітаю.

Не припиняю дивитися на нього й дивуватися. Така поведінка для мене – суцільна загадка. Він і сам для мене загадка, яку, здається, неможливо розгадати. Просто, бляха, якийсь заплутаний ребус. То поводиться так солодко, що аж зуби зводить, то випромінює саму лише ненависть.

Саме про це я й казала. Він убʼє мене собою. Своєю клятою поведінкою. Я її не вивезу. А якщо це триватиме постійно, то, скоріше за все, просто збожеволію поруч із ним.

p.s обожнюю дівчат з каре))