Так-с, вчора трохи закрутилась, тож вівторковий блог виходить трішки не у віторок) За що щиро перепрошую. Обіцяю, наступний буде опубліковано разом з новим розділом.

Ремарочка: лагідне нагадуванням тим, хто читає "Елементорів", РОЗДІЛ 30 ЧЕКАЄЄЄ!! А поки жорсткий спойлер: 

— Не боляче?... – знову, мов крізь туман, почулось Вільямове питання. Його пальці злегка торкаються її голих зап’ясть.

У Моллі нарешті виривається хриплий видих, коли долоні починають дрібно тремтіти, а перед очима сіра стіна дощу змазується та поволі розтікається, змішуючись з темрявою. Тільки диво втримало її на нестійких ногах, що підігнулись в колінах. А ще він.

Моллі різко повернула голову, витріщившись в середину обідньої зали. 

Він стояв просто під пробитим дахом так, що сонячне світло проходило крізь його тремтливе прозоре тіло й відбивалося на стінах веселковими спалахами. Його могутня голова задерта настільки, що міцна шия знову напружена. Очі заплющені, лише повіками стікає вода, танучи у його власному тілі, що було суцільною водною поверхнею.

— Це все ти... – прошепотіла Моллі, хоча, мабуть, не видала й звуку.

“Дякую. – знову подає він голос, не розтуляючи ні губ, ні вій. Навіть не думаючи опускати гордої голови. – Я обрав тебе не дарма, Моллі Шор. Надалі, присягаюся служити в твоїх руках смертельним гірським потоком та крижаними морськими глибинами. Не підведи мене та моїх старших братів і сестер.”

І він зник. Розсіявся серед потоку швидких крапель, що як одна, й досі падали вниз.

А тепер знову до порядку денного. Але, як людинка, яка занадто швидко перемикається з теми на тему, не можу перед початком не обмовитись про передісторію мого масштабного повернення на Букнет після довгої паузи. Чи радше ні, не так. Адже ця ситуація не скільки про причини, як про їхні наслідки та підтвердження того, що я чиню як ніколи правильно.

Тож, позавчора ввечері, скролячи безкінечну стрічку відосів, мені трапляється один з вельми інтригуючим заголовком "А якщо попросити хрещеного стати моїм бетою?" та подальшими кумедними коментарями до рукопису. На мить мені пригадався мій власний, абсолютно сонячний та вічноусміхнений, дотепний чоловічок. І подумалось мені, що було б добре і йому запропонувати подібне, адже з колишнім моїм напівредактором-напівбетою не "срослось". Та потім мене накриває хвиля усвідомлення реальності та того, що виконання мого прохання стало неможливим тієї ж миті, коли кинуті мною три грудки землі зникли в глибині могили, що сталось минулого четверга. 

Ось така чи то негативна мотивація, чи то натхнення "наперекір". Тож, офіційно заявляю, що смерть однієї з найрідніших мені людей не стане ще однією "відмазкою" чи черговим приводом не писати. І саме тому я сьогодні тут, хоча мала зробити це ще вчора.

Не хвилюйся, хрещений Вова, ти ще почитаєш мою книгу, як і просив. Обіцяю, коли опинюся там наверстаю для тебе особливий та найкращий з усіх примірник.

Тема сьогоднішнього мого допису видобута з нотаток сторічної давнини, куди я записувала все, що мені хотялося б обговорити тут. Тож, філософимось з приводу видалених сцен з рукопису. 

Розумію, зазвичай з цими кадрами автори стикаються вже на одному з фінальних етапів становлення рукопису, а саме під час його редагування. Але впевнена, що є і такі, як я, які редагують на ходу. І от, щось додається, щось стирається.

Якісь з запланованих та уже прописаних сцен стають зайвими. А якісь приходять до нас уже після того, як все, здавалося б "готово", і тепер мають вигляд ідеальних. Перші видаляються, другі вводяться і так далі, і так далі...

Але колись, повторюючи подумки план подальших подій "Елементорів", я раптом збагнула, що, о боже мій, просто-напросто забула про дріб'язкову сцену, яку мріяла написати ще під час продумування світу та загального сюжету на початковій стадії створення цієї історії. Спочатку я дещо злякалась, стурбувалась, бо що ж його робити-то, розділ, де мав би бути отой самий "забутий" момент, вже давно опубліковано. А це не звичайна опечатка, яку можна без проблем виправати. Це, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, КІЛЬКА АБЗАЦІВ, А ТО Й ЦІЛА СТОРІНКА абсолютно нового тексту, мінімально пов'язаного з контекстом основних подій поточного розділу... Але потім. Знаєте що? Я раптом зрозуміла, що моя історія легко обійдеться без того милого, але ліричного і, відверто кажучи, все ж не потрібного, відступу. Я не стала додавати ту сцену, але вона, мабуть, назавжди лишиться частиною передісторії моїх героїв. Таким собі цікавим фактом, відомим лише мені та червономазим перевертням.

І ця моя творча дилема тривала не більше двох хвилин, до слова. Чи щось приблизно того.

Ось так у мене з'явилась перша видалена сцена, яка навіть ніколи не була написана.

З тих пір мене часом переслідують роздуми про те, а скільки ж таких цікавих моментів хотіли ввести в наші улюблені книги автори, але просто випадково забували про них, вчасно не записавши? А пізніше вирішивши, що без них буде краще. Зізнавайтесь: чи був схожий випадок у вашому письменницькому досвіді, а ваші підписники і читачі хай гадають, чого їх позбавили, хє-хє)

А поки розкажу про ще одну цікаву ситуацію. Цього разу сцена написана таки була) Але не опублікована. І не залишивша після себе, на диво, жоднісінького сліду. Мова про один з моїх улюблених розділів "Елементорів" (Повернути вигнанця, 28-мий). І от якось, готуючи його до публікації, я помічаю зайвий "ентер" просто посеред тексту. Машинально стираю його, щоб позбутися гуляючого білого місця між абзацами і раптом, прогібши поглядом по рядках, розумію, ЩО КУДИСЬ ЗНИКЛА МОЯ УЛЮБЛЕНА ЧАСТИНА, яку я писала з таким трепетом та зі сльозами на очах однієї безсонної ночі під саундтрек до "Голодних ігор". Ось тут паніка була на межі з істерикою.

Пізніше, вгамувавшись та взявши себе в руки, я зрозуміла, що у ненавмисному зникненні однієї зі сцен, винна я сама та моя необережність, неуважність та надмірна пристрасть гратися з перекладачем. Отак одного разу під час таких "забав", коли мені стає цікаво, як той чи інший момент звучав би англійською, я не скопіювала, а вирізала частину тексту, яку потім не повернула на місце)... І скільки б потім не шукала, годинами перечитуючи історію версій документу, так і не знайшла її.

Часом мені здається, що той уривок наснився мені, і насправді його і не існувало ніколи. Утім, водночас я все одно переконана в тому, що через власну дурість втратила реальний такий ласий шматочок з власного ж пирога.

Ось така містика. Доля, а чи може навіть і сам мій рукопис самостійно позбувся однієї зі сцен.

Її я, звісно ж, переписала пригадуючи та гарячково збираючи крупиці слів та зворотів, які майже не пам'ятала після чергової тривалої перерви у писанні. Щоправда, вона все ж була далекою від попередньої, але не менш вдала. Я б навіть сказала, стала ще кращою. І не зважаючи на те, як шкодую по випадково втраченій, я в певному сенсі рада, що випадок розпорядився саме так. Тепер маю до смішного цікавий досвід, ну і талант переписувати тексти в турборежимі на додачу.

Отакі в мене справи з видаленням сцен. Нехай і виходять вони за рамки звичного і "нормального" редагування. А як у вас з цим? Часто вирізаєте щось і переписуєте-дописуєте наново? Чи може хтось як я, забудька?

Було б цікаво дізнатися про історію кожної стертої і не написаної сцени)

А поки у мене все. До зустрічі за тиждень і, сподіваюсь, натхнення, ніколи не покине Вас.

будь ласка, збери всі сили,
в тобі їх насправді досить
для поруху і прориву.
допоки землею носить
твою неспокійну душу,
в ній житиме спрага зрушить
цю брилу недожиття,
їй байдуже - до пуття
старання твої, чи марні.
крила твої прегарні
на повну як розгорнуть,
то стане відома суть
і видно малюнок долі.
смакує лише на волі
подих до дна легень

Ольга Бурканова