Розділ 30. Піаніст під дощем

Трава лагідно лоскотала скроні, коли Моллі, лежачи горілиць, слухала з заплющеними очима, як берегом річки обережно і вкрадливо, мов дикий звір, розтікався спів екенейською. Вгору-вниз, вгору-вниз, а потім знову вгору... Він птахом, чий дзвінкий голос розносить навсібіч, ширяв у повітрі, розсікаючи могутніми крилами простір.

До чого ж дивна ця мова тих, хто перетворювався у хижаків. Хто б міг подумати, що ця по-веселому лагідна мелодія з грайливим присвистом могла і справді мати таке звучання. Мабуть, якби хтось слухав її так само, як Моллі зараз, то в житті не повірив би, що дівчина, яка сиділа на камені посеред річкового потоку, злегка похитуючись збоку вбік, піддаючись власному співу, мала такі по-звіриному гострі риси обличчя та міцні обриси м’язів. Дивовижно, що таку чудову композицію з шумом верхівок дерев та плескотом гірської течії здатні створити настільки грубі слова. Хоча, грубими їх міг вважати лиш той, хто ніколи не чув на власні вуха. 

На темному м’якому полотні, нагрітому крізь повіки сонячним промінням, на тому, що розкинувся перед очима Моллі, варто було їй опустити вії, поволі почали спалахувати прозорим світлом крихти. Срібні крихти тут і там. Вони, сяючи, падали згори донизу, поблискуючи в темряві й розбиваючись об її порожнечу. 

Краплі. Дощ. Чистий і слабкий. 

Тихий грім десь здалеку. Шум листя, що б’ється з водою. Гул стихії, що переростає у зливу. Не грізну й не жорстоку. Вона лагідна, хоч і рве небо на шмаття. Вона тиха, хоча і кричить глибоким крижаним голосом.

Вона не благає. Благословляє.

І кінь.

Тонконогий. Сильний. Розкішний. 

З гордо піднятою до дощу мордою й оксамитовою, блискучою від води, спиною. Він біжить кудись туди, звідки злива взяла початок та натхненно задирає важку, нікому нескориму, голову їй назустріч. Він дозволяє прохолодним краплям пестити м’яке хутро на шиї. З-під шкіри ледь видніються міцні жили та сталеві м’язи. 

І водночас, звір легкий, мов вранішня роса. Його хода тиха, а грива лагідна до вітру, що грає нею. Його подих чистий й ледь помітний над самим вухом. Моллі завмирає так, неначе він і дійсно став просто над нею, схиливши до її обличчя голову й окропляючи водою, що тече з його щік, дівочі щоки. Вона холодить шкіру, а у пальцях раптом з’являється досі незнане відчуття... Щось таке, що лоскоче жили, наповнює їх чимось дивним та повним сили. Кінчики пальців, крижані від річкової води, тепер тремтять від іншого холоду. 

Цей холод темний, глибокий. Він — безмежне дно безкрайнього океану. Він — небо, далеке й недоснячне у мороці ночі.

Він — кінь, що розчинився, розстав поміж пісні дощу, серед його хвиль. 

І ось, коли Міка випустила з губ востіну по-пташиному лункий викрик, закінчивши це неймовірне поєднання чогось дикого, природного і по-своєму прекрасного, Моллі розплющила очі, знехотя проганяючи на диво спокійне і якесь навіть чарівне видіння. Вона зі стогоном звелася на лікті, піднімаючи погляд на подругу, яка, все так само сидячи на своєму слизькому від води та якоїсь зелені кругляку, розминала широку спину, граючи лопатками під тонкою сорочкою.

— Про що вона, Міко? – запитала Моллі й знову повернулася на землю, із блаженним стогоном гупнувшись у вже майже літню запашну траву. – Неперевершено.

Але вона мусила б завчасно визнати, що якщо ця гарна пісня виявиться баладою про неймовірно жорстокий і кривавий бій і славетних тисячолітніх екенейських воїнів з зубами і кігтями, то дівчина неабияк розчарується. І знову сяде біля течії, похмуро хлюпаючись у холодній воді.

— Вона про п’яного закоханого, якого знайшли на цвинтарі мертвим. Біля могили своєї милої. Він співав для неї, топлячи горе у пляшці, і прокинувся небіжчиком. (Мотив однієї з пісень українського гурту ZWYNTAR (Цвинтар), "Мексиканець")

Моллі, навіть не дослухавши до кінця, закотила очі, та тяжко зітхнула. Краще вона б не запитувала взагалі. Образ жеребця, чиїм вершником був ніхто інший як сам дощ, розтанув на очах, мов цукровий.

— Надихаюче. Вельми.

— Та тобі зараз іншого й не можна. – проігнорувала приховане у цих словах бурчання Міка, натомість всміхнувшись тупими іклами. – Ну, годі киснути, Мол. Спробуй ще раз. А то твоя сестриця таки створить своє “щось” і втре тобі носа ще до того, як ти заволодієш силою.

— Переконливо. – знову буркнула та, жмурячись проти сонця. Вона повернула голову кудись у той бік, де внизу, у долині, Мія з Кодою стирчали чи не з самого світанку, відшліфовуючи новоотриманий контроль над вітром. Моллі навіть гадки не мала, яким чином вони робили це, звачаючи, що вітру сьогодні, неначе на замовлення, не було. Долина стояла тихою. Навіть травинка ніде не ворухнеться. Тільки ріка шумить своїм невеликим потічком.

Врешті, як їй не хотілося, але Моллі таки піднялася з уже теплої землі з виразом справжнісінького мерця, повсталого з того світу і неабияк бажаючого, аби його пристрелили знов. Закочені з відчаю очі й той жалісний звук, що вирвався у неї, стали додатком для переконливості образу.

Вона сіла, без особливих емоцій спостерігаючи за швидкістю води трохи нижче того місця, де вона влаштувалася, й несвідомо потирала пучками пальців. Ще мить тому їй здавалося, що їхні кінчики просочені чимось нестримним та могутнім, як гірська вода, що стиха шуміла під ногами.

Зненацька щось заворушилось десь збоку, привернувши увагу Моллі боковим зором. Це зелений пухнастий слиз, що облизував низ порогів, на яких сиділа Міка, раптом прийшов в рух та обплів камінь ще щільніше, вкривши його поверхню менш бридкою розлогою зеленню. За лічені секунди вона взялася розквітати дрібним блідо-рожевим цвітом.

Міка простягнула до цього живого прагнення квітнути долоню, безстрашно дозволивши темно-зеленим слизьким пагонам струмкового моху обвитись навколо пальців. Вона майже з ніжністю дивилася на свою руку, вгору якою тягнулася ця водяна рослинність. Утім, це не завадило їй до смішного суворим голосом заявити: