Доброго вечора! Сьогодні місяць, як я почала публікацію “Нашої отрути ” – історії-експерименту для мене) Зустрічайте о 20:00 черговий розділ і два візуали:

– Робота, – сказав нарешті.

– Робота? – почула вона власний тихий голос. – В-ви… так це називаєте?

Він трохи нахилив голову, ніби придивляючись до неї уважніше, ніж раніше.

– А як би ви це назвали, сеньйорито Віейра?

Запитання було поставлене спокійно – і Ана Лорена не почула в ньому ані цікавості, ані бажання дізнатися відповідь, лише… перевірку. Слова самі підступали їй до горла – гострі, обурені, майже дитячі у своїй прямоті. Вона вже відкрила рота… і раптом згадала:

Не сперечатися. Не пояснювати зайвого.

Вдихнула. Запах тютюну лоскотав ніздрі. 

– Не знаю, – пробурмотіла. – Але… це… не те, до чого можна… звикнути.

– Тьотю, в Парижі я… трохи бачила, чула. Там, коли поліція била людей на вулиці, ледве революція не сталася! А тут… це… це…

– От збережи нас Боже від революції! – обірвала її Едельвейс майже сердито. – І тебе від таких думок! Тут усе інакше, Ано Лорено, чим швидше це зрозумієш, тим краще! Ти ж розумна дівчина! Маєш думати про себе!

Ана мовчки дивилася на тітку – на її насуплені брови, напружене м’яке підборіддя. Обличчя херувима не було призначене до гніву – тож тітонька могла б здатися майже кумедною. Та Ані було не смішно.