Крик мимоволі зірвався з моїх вуст. Коротке гостре лезо, яке ховалося в складках темної сукні королеви, швидким розчерком розітнуло шию чорнокнижниці. Червона, мов останній захід сонця, кров забила фонтаном із горлянки Джованни. Жінка закрехтіла, хапаючись за життя, і з гуркотом упала на підлогу. Не минуло й кількох зітхань, як очі закотилися, і вона спустила дух.

— Королівське правосуддя вражає, еге ж? — нервово хмикнула відьма.

Перебуваючи у мареві зілля, хиткими кроками я підійшла до мертвої жінки. В останніх променях сонця на закривавленій шиї блищав амулет. Коли Вів’єн розсікла шию Джованни, то випадково порвала його ланцюжок. Я обережно потягнула за нього, і на мене дрібними червоними рубінами поглянула бараняча голова. 

— Хрисмаллос. Такий самий, як і був на шиї Фокіона, — задумливо проказала я. — Запасний син. Ось де ховається відповідь.