Розділ 60. Королівське правосуддя

Розділ 60. Королівське правосуддя

— Маджері! — востаннє пролунало з темряви моє ім’я. 

Потім була сама тиша, але спокій небуття тривав недовго. Шкіру на обличчі обпалив пекучий біль. Від обурення та здивування я забула, що померла, і відкрила очі. Повітря наповнював їдкий чорний дим, від якого перехоплювало подих. Поруч зі мною протупотіло з десяток ніг у грубих черевиках. Вочевидь, володарі цих ніг носили відра з водою. 

Підо мною відчувалося щось вологе. Зав’язана на животі брудна сорочка, була вщент мокрою, ніби мене викупали в калюжі. Прагнучи знайти когось, аби помститися за неповагу до мертвих відьом, я втупилася в червоне від люті обличчя Белли. Жінка рішуче занесла руку та уже була готова завдати наступного удару. Схиблена відьма навіть померти спокійно не дає! Щоб уникнути ляпасу, я почала швидко рухати кінцівками, відповзаючи на кілька кроків. 

— Нарешті прокинулася. А ми вже думали, що ти вирішила піти по стопах Герострата, — насмішливо пролунав чоловічий баритон. 

— Кого? — не зрозуміла я, шукаючи поглядом джерело голосу. 

Авжеж, хто б іще міг так тонко іскрити знаннями. На мене дивилися усміхнені, майже прозорі очі Анатоля. Хто б сумнівався, що йому смішно. Йому завжди було смішно, коли я потрапляла в халепу. Білявий виродок умів роздратувати. 

— Це одна з легенд, — відмахнувся хлопець. — Жив колись чоловік, який спалив храм стародавньої богині задля вічної слави. 

— Це якась метафора, чи я справді встигла спалити чийсь храм? — не зрозуміла я. 

Я ще не розуміла, що сталося, де я та чому всі так дивляться на мене, але збиралася це з’ясувати. 

— Зараз у подружки спитаєш. Давай, допоможу піднятися, — проказала Арабелла, подавши руку. 

Все тіло боліло, ніби мене прив’язали до коня й протягнули по центральному проспекту міста. Може, так і було? У голові блимало. Нога нестерпно боліла, і, здається, була підвернута, та це було не найстрашніше. Коридор, у якому я оговталася після подорожі в Лімб, міг належати тільки одному місцю — храму Святої Йови. 

Я ніколи не розуміла, чому колишню королеву возвели в ранг святих, та й не хотіла знати. Якщо я тут — отже, ми перемогли демона і вона змогла мене витягнути. А це, у свою чергу, означає, що підпис під моїм вироком уже стоїть. Тільки я одна бачила, як Леоніда чаклує в примарному замку, і тільки я знала, що саме вона стоїть за вбивством Алкі. 

— Я ходячий мрець, — зірвалося з вуст усвідомлення свого становища. 

— Не драматизуй, — відповіла Белла. — Може, ще й болить, але я загоїла всі серйозні поранення. Відпочинеш кілька днів, змиєш бруд — і будеш як нова. А волосся можна й підстригти. 

— Яке волосся? — зупинилася я й торкнулася голови. 

Так, мої руді коси були обпаленими й виглядали, мов собачий хвіст, але вони залишалися моїми, а це означало… 

— Що з Ілсе? Він живий? — вигукнула я. 

— Тобі ніхто не казав, що варто задуматися над кар’єрою в театрі, Сестро? Такої гри з масками я ще ніколи не бачив. Сцена за тобою плаче гіркими сльозами, — задоволений нікому не зрозумілим жартом реготнув Анатоль. 

— Все з ним нормально. Не галасуй, — втішила мене Белла й махнула Анатолю. 

Він скривився, але нарешті стулив писок. Я мала рацію: у будівлі щось горіло. Полум’я було невеликим, але таки яскравим і знайомим. Я потягнулася до нього подумки й зрозуміла: 

— Я підпалила її улюблений храм. Вона точно мене вб’є. 

— З ким не буває. Ти була не при собі, — прошепотіла Белла й махнула Анатолю. — Зараз треба думати про майбутнє. 

— Хіба в мене воно ще є? — прошепотіла я. 

Белла не відповіла. Жінка відкрила двері та жестом запросила мене зайти першою. Невідворотне відчуття химерного дежавю заполонило розум. Ця кімната була дуже схожою на ту, що я щойно бачила у мареві сну. Як сестра-близнючка: ніби й така сама, але водночас зовсім інша. Ті ж гобелени на стінах, вишукані меблі, велика статуя богині, яка розвела руками, ніби запрошуючи кожного поринути в її дбайливі обійми. Підлоговий годинник із маятником, що безупинно відлічував час, пробив сім разів. До нього відразу долучилися дзвони храмової башти, сповіщаючи світ, що настав вечір. 

Зі всією можливою помпою денне світило повільно прямувало до горизонту. Велике свято, як-не-як, можна й не поспішати. Золотавий промінь ковзнув по моєму обличчі, і я відчула потік енергії, за яким вже встигла скучити. У вас колись німіла кінцівка, що ви не могли нею поворухнути? Коли втрачаєш внутрішню іскру, відчуття майже те саме. Те, до чого ти звик багато років, просто перестає тебе слухатися. Тепер це відчуття зникло, розчинившись у вечірньому світлі. 

Цей захід сонця був зовсім іншим. Ніякого червоного гротеску чи мінливої гри тіней. Сонце було весняним, ніжним і сором’язливо ховало свої повні боки в пелерині легкої вечірньої димки над морем. Але це не було головною відмінністю. Кімната наче й була та сама, та відчувалася зовсім по-іншому. Я озирнулася й зрозуміла, що могло стати причиною. 

Кімната була справжньою пасткою, яку зазвичай ставлять на диких звірів. На обтягнутій кремовим оксамитом софі біля порожнього каміна розвалилася королева Вів’єн. Вона була не сама. Поруч сиділа Адель і розливала чай по горнятках, замріяно наспівуючи щось собі під носа.